Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Він був якийсь химерний, — мовив Роберт Джордан. — Мабуть, трошки схибнутий.

— Зате дуже вправний з вибухівкою, — сказав циган. — І дуже сміливий.

— І все ж таки схибнутий, — сказав Роберт Джордан. — До такого діла треба братися з ясною й холодною головою. А балачки оті — ні до чого.

— А ти? — мовив Пабло. — Якщо тебе поранять біля цього мосту, чи погодишся ти, щоб тебе покинули?

— Затям собі,— сказав Роберт Джордан і, нахилившись уперед, зачерпнув собі ще кухоль вина. — Затям собі добре. Якщо мені доведеться просити в кого-небудь якоїсь дрібної послуги, то я тоді й попрошу.

— Добре, — схвально сказав циган. — Так говорять справжні люди. Ага! Ось нарешті й м'ясо!

— Ти вже їв, — сказав Пабло.

— Я можу з'їсти вдвічі більше, — відповів циган. — А подивіться, хто несе.

Дівчина нахилилася, виходячи з печери з великою залізною сковорідкою, і Роберт Джордан побачив її обличчя збоку, та все ж таки йому впало в око те, від чого її зовнішність здавалась незвичайною. Вона усміхнулася й сказала: «Hola, товарищу», — і Роберт Джордан відповів: «Salud». І примусив себе не витріщатися на неї, але й не відводити очей. Вона поставила сковороду на землю перед ним, і він побачив, які в неї гарні смагляві руки. Вона подивилася йому просто в вічі й усміхнулася. Її білі зуби виблискували на смаглявому обличчі, а очі були темно-золотаві, як і шкіра. Вилиці вона мала широкі, очі веселі, губи повні й прямі. Волосся кольору жита, спаленого сонцем, було коротко підстрижене, трошки довше за боброве хутро. Вона всміхнулася, дивлячись Робертові Джордану в очі, підняла смагляву руку й провела долонею по голові, пригладжуючи волосся, яке одразу ж знов їжачилось. У неї вродливе обличчя, подумав Роберт Джордан. Вона була б дуже вродлива, якби не обстрижена.

— Ось як я зачісуюся, — сказала вона Робертові Джордану й засміялася. — Ну, їж. Не дивись на мене. Це мені у Вальядоліді таку зачіску зробили. Вже починає відростати.

Вона сіла навпроти й подивилася на нього. Він теж подивився на неї, і вона всміхнулася, обнявши руками коліна. Штани трошки підтягайся догори, оголивши довгі стрункі ноги. Він бачив її високі маленькі груди, що випиналися під сірою сорочкою. Щоразу, як Роберт Джордан поглядав на неї, йому щось стискало горло.

— Тарілок немає,— сказав Ансельмо. — Ріж своїм ножем.

Дівчина поклала на край залізної сковороди чотири виделки, зубцями вниз.

Вони їли просто зі сковороди, за іспанським звичаєм — мовчки. М'ясо було заяче, присмачене цибулею й зеленим перцем, а в підливі з червоного вина плавав дрібний горошок. Добре засмажене м'ясо легко відділялось від кісток, а підлива була просто чудова. Роберт Джордан випив іще кухоль вина. Поки він їв, дівчина весь час дивилася на нього. Інші дивилися тільки на м’ясо й їли. Роберт Джордан підібрав шматком хліба підливу, що залишилась на його долю, відсунув кістки вбік, вимачав підливу з того місця, де вони лежали, потім чистенько витер хлібом виделку, витер ніж, сховав його й доїв хліб. Тоді нахилився до миски й зачерпнув собі повний кухоль вина, а дівчина все дивилася на нього.

Роберт Джордан надпив півкухля, та, коли він звернувся до дівчини, йому знову щось підступило до горла.

— Як тебе звуть? — спитав він.

Вловивши тон його голосу, Пабло швидко глянув на нього. Потім підвівся й відійшов.

— Марія. А тебе?

— Роберто. Ти давно тут, у горах?

— Три місяці.