Розділ «Коментарі»

«ВЕСНЯНІ ВОДИ»

Повість написана, за один тиждень у листопаді 1925 p., надрукована в 1926 р. Вона дещо несподівана для письменника-початківця, оскільки це пародія на тих, кого вважали його безпосередніми вчителями. «Несамостійною» є вже сама назва. В ці роки Ернест Хемінгуей захоплювався Тургенєвим. Лейтмотив повісті, як і однойменного твору Тургенева — наближення весни, адже весь час дме вітер несправжньої весни — чіанук. В повісті наявні елементи пародії на роман Андерсона «Чорний сміх». Герой роману — журналіст — залишає свою інтелектуальну дружину і влаштовується робітником на фабрику, щоб «опроститися». Там він привертає увагу дружини хазяїна, викликаючи в неї ті самі емоції, які колись вона пережила з іншим у Парижі. Але білі — жінка і її коханець — емоційно неймовірно ускладнюють свій шлях до примітивного щастя. І за це їх висміюють ті, хто все бачить, — негритянська прислуга. «Чорний сміх» переслідує героїв.

Як бачимо, у Хемінгуея очевидне висміювання андерсонівських ідей про перевагу природної людини над цивілізованою, чорної — над білою. Тільки замість негрів тут виступають індіанці.

Наявна полеміка з Андерсоном і на іншу тему — ставлення до війни. Один з героїв «Весняних вод» Йогі Джонсон полемізує з романом Андерсона, в якому стверджується, що найбільші переживання на війні — то нечиста совість солдата, котрий хоч раз убив. Безперечно, такий наголос міг зробити тільки письменник, що розмірковував про війну здалеку, а для Хемінгуея, що брав у ній безпосередню участь, він здавався однозначним, та ще й далеким від знання людської природи. Видання «Весняних вод» назавжди посварило Хемінгуея з Андерсоном. Як пише Стюарт Сандерсон, автор англійської монографії про Хемінгуея, «він пародіював не лише роздуми і розмови андерсонівських «природних персонажів», він завдавав також ударів багатьом аспектам американського літературного життя і таким різним письменникам і критикам, як Генрі Джеймс, Г. Л. Менкен, Гертруда Стайн, Д. Г. Лоуренс».

Один із розділів повісті названо «Кінець великого народу. Становлення і зіпсуття американців». А в «Святі, що завжди з тобою» Хемінгуей згадує, як він читав за Гертруду Стайн журнальні гранки «надзвичайно довгої книжки, що мала заголовок «Становлення американців».

Пародійні не лише окремі сюжетні лінії, образи, назви розділів, а й ті художні прийоми, до яких вдається автор. Улюблений стайнівський повтор стає основним художнім засобом повісті. Кожного з героїв щось завжди цікавить. «Цікаво б знати», — цими словами закінчується чи не кожний внутрішній монолог. Але їхні інтереси такі нікчемні, що як не повторюй це риторичне запитання, змісту не збагатиш. До речі, внутрішню порожнечу героїв підкреслює повтор не лише повнозначних, а й неповнозначних слів, до якого вдається Хемінгуей у повісті. Повтор призводить швидше до того, що фраза взагалі втрачає будь-який зміст, а не набуває нового, як здавалося Гертруді Стайн.

«Для мене, — писав автор передмови до лондонського видання повісті «Весняні води» в 1933 р. англійський письменник Девід Гарнет, — головний інтерес «Весняних вод» полягає не в тому, що повість є пародією на Андерсона… а в тому, що вона виступає як пародія на самого Хемінгуея, і в тому світлі, яке вона проливає на його наступні твори».

«Весняні води» стали своєрідним прощанням з літературним учнівством. Хемінгуей переріс своїх — учителів і розпрощався з ними. Відтепер він був уже самостійним художником, якому ніхто не міг би дорікнути наслідуванням. Розрив відбувся й офіційно: з видавництва «Боні енд Ліврайт», якому його, молодого письменника, рекомендував колись Андерсон, він перейшов до «Скрібнерса», де друкувався потім усе життя.

«І СОНЦЕ СХОДИТЬ»

В лондонському виданні 1926 року роман вийшов під назвою «Фієста». Працювати над цим романом Хемінгуей почав в Іспанії 21 серпня 1925 р., і 6 вересня був завершений перший його варіант, який нагадував подорожні нотатки про риболовлю, кориду й нові міста. «Я показав цей перший начерк письменникові Натану Ашу, — згадував Хемінгуей в 1958 р., — і він сказав: «Хем, чому ти вважаєш, що написав роман? Оце-то роман! Це ж книга подорожніх нотаток!» Я не дуже збентежився й переписав книжку… зберігши в ній подорожні нотатки (розділи про поїздки на риболовлю і в Памплону)».

Хемінгуей значно скоротив рукопис — два перших розділи було знято за порадою Фіцджеральда. Книжка ця принесла автору світову славу і виявилась своєрідним шедевром, що зайняв гідне місце у сучасній зарубіжній літературі.

Глибоку духовну кризу, викликану війною, що принесла з собою відчуття трагічності, абсурдності існування, зображувало багато талановитих молодих митців Америки і повоєнної Європи. Фіцджеральд, Дос-Пассос, Паунд, Елліот, Ремарк, Олдінгтон та багато інших письменників не раз поверталися до набутого на війні досвіду. Причетність «Фієсти» до цієї теми визначає і один з хемінгуеївських епіграфів: підхоплені Гертрудою Стайн і використані Хемінгуеєм слова про «втрачене покоління» стали справді символічною назвою цілої генерації.

«Втрачене покоління» в романі — це насамперед леді Брет і її оточення. До людей «втраченого покоління» значною мірою належить і герой роману. Проте багато в чому він відрізняється від них. Хоча тривога, болісне сприйняття світу притаманне і йому, але він не здався. Йому важко, та він намагається позбутися безвір'я, знайти опору в навколишньому світі. Перш за все він дуже серйозно ставиться до своїх обов'язків кореспондента, в них знаходить якесь позитивне начало, намагається працею подолати «втраченість». І друге. Джейк уміє бачити навколишній світ, вміє злитися з природою, з усім первісним, цілісним, здоровим. Адже саме Джейк легко знаходить спільну мову з іспанськими селянами, він здатен відчути тишу гір, плюскіт річок, шепіт моря. З усієї компанії тільки він справжній цінувальник мистецтва кориди.

Письменник — сам великий любитель кориди — легко й вільно оперує в тексті спеціальними термінами на означення певних моментів бою з биками чи для визначення учасників цієї національної іспанської розваги. В кориді беруть участь матадор і група людей — квадрилья, — що допомагають матадору. Квадрилья складається з пікадорів — вершників, озброєних списами, — та бандерильєро, що гострими дротиками роздражнюють бика. До квадрильї входить також пунтильєро, обов'язок якого спеціальним ножем добити бика в кінці кориди. Матадор у поєдинку з биком виконує низку регламентованих прийомів — кіте, суерте, фаена, рекорте, вероніка, пасе де печо, пасе натурам, тощо. Працює він з короткою шпагою та мулетою — шматком червоної тканини; нею він користується, щоб відвернути увагу бика і завдати йому удару. Корида відбувається за певними правилами. Головним розпорядником виступає президент — хтось із керівників мерії.

Образ кориди в романі багатоплановий. З одного боку, корида наближена до сучасного життя за тим станом напруження всіх сил, яке вимагається від людини. З другого боку, вона пов'язана з фієстою, із всенародним святом, що виникає навколо кориди.

Ставлення автора до кориди втілено в образі Педро Ромеро — людини справжньої у своїй мужності, благородстві, відвазі, у коханні. Загалом він такий, яким хотів би бути Джейк Барнс. Прототипом редро Ромеро послужив Каетано Ордоньєс, з яким Хемінгуей подружився під час своїх перших поїздок до Іспанії. Педро Ромеро став першим із типів матадорів, мисливців — людей простих і сильних, яких зображував письменник у своїх творах, тих, кого дослідники його творчості охрестили «героями кодексу». Ліричний, близький автору герой, тобто власне герой, і «герой кодексу» стають тією парою, котра в різних варіантах «живе» в подальшій творчості письменника, несе в собі певний заряд позитивності. І заряд цей нерозривно пов'язаний із природним плином життя, з його невмирущістю і цілісністю навіть у найконтрастніших суперечливостях. Саме для ствердження цієї думки Хемінгуей і ввів другий епіграф до роману — слова Екклезіаста про безупинний плин життя на землі. І, мабуть, щоб зробити цю важливу думку більш наочною, письменник знімає в третьому виданні роману з епіграфа останні рядки, в яких говориться, що все на землі — «суєта суєт». І залишає тільки твердження про невмирущість і відродження життя. Цю здорову основу своїх книг Ернест Хемінгуей підкреслював у листі до редактора, наголошуючи, що він «любить землю і захоплюється нею, але зовсім не бере до уваги свого покоління з його «суєтою суєт».

«ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК»

Збірка видана у 1927 році. Заголовок цієї книжки сам Хемінгуей пояснював тим, що в ній життя показано без облагороджуючого впливу жінок. Більшість оповідань збірки логічно розвиває теми попередніх: Нік вдома, Нік на війні, спорт, розповіді про людей «втраченого покоління». Але акценти поглиблюються. Тема парадоксальності світу, трагічного становища в ньому людини, що визнає певний кодекс честі й моралі, звучить тут на повен голос. Про це свідчить велике оповідання «Непереможений», що відкриває збірку і б певною мірою програмним для автора, бо саме тут найголосніше прозвучав такий вагомий для світосприймання Хемінгуея мотив моральної перемоги у боротьбі з навколишнім нечесним світом будь-якою ціною, навіть ціною власного життя. Той мотив, що відбився навіть у назві наступної збірки — «Переможець нічого не здобуває».

Своєрідними варіаціями на теми «втраченого покоління» є оповідання «Гори як білі слони» і «Канарка для дочки». Через багато років Хемінгуей згадував, що оповідання «Гори як білі слони» було написане під живим враженням. «Я зустрів дівчину в Пруньє… Я знав, що вона зробила аборт. Я вийшов, і ми погомоніли не про це, але, йдучи додому, я думав про це… і після обіду написав оповідання».

До збірки входить також оповідання «Che ti dice la patria?», що перекладається «Що наказує тобі батьківщина?», але можна перекласти й так: «Що чутно з дому?», «Що нового на батьківщині?» Хемінгуей був одним з перших, хто зумів розгледіти небезпеку фашизму і намагався попередити про неї людство. Адже ще в 1922 році в кореспонденціях з Італії він писав про молодчиків Муссоліні, а згодом змалював і правдивий портрет самого дуче. Різко антифашистським є і оповідання «Che ti dice la patria?».