Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

Він похитав головою і поглянув у вікно.

— Вам до неї байдуже. Ви не бачите її. Даруйте, що я так кажу. Я знаю, ви поранені.

— Це просто нещасливий випадок.

— Та навіть і поранений, ви не бачите її. Я знаю, що кажу. Я й сам її не бачу, але трохи відчуваю.

— Коли мене поранило, ми говорили про війну. Пассіні говорив.

Священик поставив склянку. Він думав про щось своє.

— Я розумію їх, бо сам такий, — сказав він.

— Ні, ви на них не схожі.

— А насправді такий самий, як вони.

— Офіцери нічого не бачать.

— Єй такі, що бачать. Є серед них чутливі люди, то їм ще гірше, ніж нам.

— Здебільшого вони не такі.

— Тут важать не освіта і не гроші. Щось інше. Дайте ви таким, як Пассіні, освіту чи гроші — вони однаково не схочуть бути офіцерами. Я теж не схотів би.

— Ви ж маєте офіцерський чин. І я офіцер.

— Ніякий я не офіцер. Ну, а ви навіть не італієць. Ви іноземець. Але ви ближчий до офіцерів, ніж до солдатів.

— А яка різниця?

— Я не можу отак враз пояснити. Є люди, які прагнуть воювати. У нас в країні таких чимало. А є інші, які не хочуть воювати.

— Але перші примушують їх?

— Так.

— А я їм допомагаю.