Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

— Я поїду якомога обережніш, — сказав він. — Думаю, вам буде, зручно.

Я чув, як захурчав мотор, чув, як водій заліз на переднє сидіння, відпустив гальма й увімкнув швидкість і ми поїхали. Я лежав тихо й навіть не намагався погамувати біль.

Коли машина почала братися на узвіз, швидкість зменшилась; часом ми приставали, часом подавали назад на поворотах, та врешті поїхали досить швидко. Я відчув, як згори щось тече. Спочатку капотіло помалу й розмірено, тоді потекло тоненькою цівкою. Я гукнув водієві. Він зупинив машину й озирнувся у віконце позад сидіння:

— Що там таке?

— В того, що на верхніх ношах, кровотеча.

— Скоро вже будемо нагорі. Та й однаково мені самому не витягти нош. — І він поїхав далі.

Цівка згори все текла. Я не бачив потемки, де саме вона точилася крізь брезентові ноші. Потім спробував відсунутись убік, щоб не текло на мене. Там, де набігло під сорочку, воно було тепле й липке. Я змерз, а нога боліла так що мене аж млість брала. Через деякий час теча з верхніх нош поменшала, і звідти вже знову тільки капало і я почув, як шурхотить брезент, неначе поранений на ношах умощувався зручніш.

— Як він там? — гукнув через плече англієць. — Ми майже нагорі.

— Здається, помер, — відказав я.

Тепер краплі падали дуже повільно, як ото з бурульки після заходу сонця. Була ніч, і що вище ми піднімались на узгір'я, то холодніше ставало в машині. На гірському посту ноші з-над мене забрали, на їх місце засунули інші, і ми рушили далі.

РОЗДІЛ X

У палаті польового госпіталю мені сказали, що пополудні до мене прийде гість. День був гарячий, і до палати налетіло багато мух. Приставлений до мене санітар нарізав із паперу довгих смужок, прив'язав їх до палички й відганяв мух тим віялом. Я дивився, як вони сідають на стелю… А коли він облишив махати й заснув, мухи знову злетілися до ліжка, і я дмухав на них, щоб одігнати, та зрештою затулив обличчя руками і теж заснув. Було дуже парко, і коли я прокинувся, ноги в мене свербіли. Я збудив доглядальника, і він змочив мені пов'язки мінеральною водою. Від цього й постіль стала вогка і прохолодна. Ті з нас, що не спали, перемовлялися через палату. Пополудні в госпіталі був найспокійніший час. Зранку три санітари й лікар підходили по черзі до кожного ліжка, піднімали тебе й несли на перев'язку, а тим часом тобі перестеляли постіль. Та подорож на перев'язку була аж ніяк не приємна, одначе я тоді ще не знав, що можна переслати постіль, і не знімаючи з неї людини. Мій доглядальник вилив усю воду, і тепер лежати було прохолодно й хороше, і я саме пояснював йому, де почухати мені підошви, щоб не свербіло, коли один з лікарів увів до палати Рінальді. Він швидко підійшов, нахилився над ліжком і поцілував мене. Я побачив, що він у рукавичках.

— Ну, як ви тут, малюк? Як себе почуваєте? Ось я вам приніс… — То була пляшка коньяку. Санітар присунув стільця, і Рінальді сів. — А ще добрі новини. Вас мають нагородити. Хочуть виклопотати срібну медаль, та, можливо, вийде тільки бронзова.

— За що?

— Ви ж тяжко поранені. Кажуть, якби ви довели, що вчинили геройство, вам дали б срібну. А інакше буде тільки бронзова. Розкажіть мені до ладу, як усе було. Невже ви не вчинили нічогр героїчного?

— Ні,— відказав я. — Мене торохнуло, коли ми їли сир.

— Облиште жарти. Ви ж напевне якось відзначилися або перед тим, або опісля. Пригадайте добре.

— Аж ніяк не відзначився.

— Хіба ви не винесли когось там на плечах? Гордіні каже, що ви перенесли на собі кількох поранених, але майор з першого поста твердить, що цього не може бути. Він теж має підписати подання на медаль.

— Нікого я не виносив. Я сам не міг рухатись.