Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

— А чому ж ми не бачили Палланци?

— Ми проминули її в темряві.

— Стомився, любий?

— Ні, все гаразд.

— Я можу трохи погребти замість тебе.

— Не треба, я не стомився.

— Бідолашна Фергюсон, — сказала Кетрін. — Прийде вранці до готелю, а нас немає.

— Мене більше турбує те, як нам ще затемна добутися до швейцарського берега, щоб нас не побачила митна варта.

— А ще далеко?

— Десь кілометрів за тридцять.

Я веслував цілу ніч. Намуляні руки вже так боліли, що я ледве вдержував ними весла. Кілька разів ми мало не ввігналися в берег. Я гріб попід самим берегом, щоб не збитися з дороги й не втратити дорогого часу. Подеколи ми так наближалися до берега, що могли розглядіти ряд дерев і дорогу, що йшла узбережжям, а далі за нею гори. Дощ припинився, і вітер гнав по небу хмари; крізь них пробивалось місячне світло, і, озирнувшись через плече, я побачив попереду темний обрис мису

Кастаньйола, білі баранці на поверхні озера, а ген удалині — осяяні місяцем снігові вершини гір. Потім місяць знов заволокли хмари, і гори та озеро зникли з очей, але тепер було видніше, ніж перед тим, і ми бачили берег. Я бачив його аж надто добре й скерував човен трохи вбік, щоб нас не помітила митна варта, яка могла бути на дорозі з Палланци. Коли місяць визирнув знову, ми побачили білі вілли на схилах гори й білу дорогу, що видніла проміж дерев. І весь час я веслував.

Озеро поширшало, і ми побачили коло підгір'я на тому березі поодинокі вогники — то, як видно, було Луїно. Я помітив там клинчастий просвіт між горами й подумав, що то напевне має бути Луїно. Коли так, то ми йшли дуже добре. Я витяг з води весла й ліг спиною на лавку. Я дуже, дуже стомився гребти. Руки, плечі й спина страшенно боліли, а долоні були намуляні.

— Я могла б розгорнути парасоль, — сказала Кетрін, — і ми попливли б з ним, як з вітрилом.

— Ти вмієш стернувати?

— Мабуть, зумію.

— Візьми оце весло під руку, держи його біля самого борту і стернуй, а я триматиму парасоль.

Я перейшов на корму й показав їй, як держати весло. А сам узяв великий парасоль, що його дав мені портьє, сів лицем до носа човна й розгорнув парасоль. Він хляпнув і напнувся. Я вхопив його руками за краї, сидячи верхи на руків’ї, зачепленому за лавку. Вітер пружно вдарив у парасоль, і, щосили тримаючи його за краї, я відчув, як човен потягло вперед. Тягло добряче, і човен посувався швидко.

— Ого, як ми помчали, — сказала Кетрін.

Я бачив перед собою тільки шпиці парасоля. Парасоль розпинало й тягло, і я відчував, як нас несе вперед разом з ним. Я вперся ногами в дно й відхиливсь на лавці, коли раптом парасоль випнувся назад і мене ляснуло шпицею по лобі; я спробував обхопити руками верх, що вгинався під вітром, та все воно вивернулось назовні, і замість пругкого напнутого вітрила переді мною був геть вивернутий подертий парасоль, і я сидів на ньому верхи. Я відчепив руків'я від лавки, поклав парасоль у човен і пішов до Кетрін узяти весло. Вона сміялася. Схопила мене за руку й заливалася сміхом.