Розділ «1922»

Я втратив ферму, авжеж. Ніхто, включно з компанією «Фаррингтон», не хотів купувати ті 100 акрів, аж поки ферма не пішла прахом, а коли ті свинорізи врешті-решт налетіли, я був змушений продати ту землю за божевільно низькою ціною. План Лестера спрацював перфектно. Я певен, що це був його план, і певен, що він отримав бонус.

А втім, я все одно втратив би мою маленьку дідизну в окрузі Гемінгфорд, навіть аби мав вільні фінансові ресурси, і в цьому для мене є якесь збочене задоволення. От кажуть, що теперішня депресія почалася в Чорну п’ятницю[75] минулого року, але люди у таких штатах, як Канзас, Айова і Небраска, знають, що розпочалася вона у 1923 році, коли посіви, що пережили жахливі бурі тієї весни, вбила засуха, котра продовжувалася й наступні два роки. За залишки врожаю, які пробилися на ринки великих міст і сільськогосподарські біржі маленьких містечок, пропонували мізерні ціни. Гарл Коттері сяк-так перебивався до 1925 року, а потім банк забрав у нього ферму. Я натрапив на цю новину, коли вичитував розділ «Банківські продажі» у «Ворлд-Гералд». У 1925 році на цей розділ іноді перетворювалися ледь на всі шпальти цієї газети. Маленькі ферми почали щезати, і я вважаю, що років через сто — а можливо, й усього через сімдесят п’ять — вони зникнуть геть усі. Прийде 2030 рік (якщо такий колись настане), і вся Небраска на захід від Омахи буде однією величезною фермою. Можливо, володіти нею буде компанія «Фаррингтон», а ті зовсім нещасні, котрим доведеться існувати на тій землі, животітимуть під жовтим небом і носитимуть протигази, щоби не задихнутися від смороду мертвих свиней. А кожний ручай буде червоним від крові зі скотобоєнь.

Настане 2030 рік, і тільки пацюки будуть щасливі.

«Це неймовірно дешево, мало не задарма», — сказав Гарлен Коттері того дня, коли я запропонував йому купити в мене землю Арлетт, а потім я був змушений продати її Колу Фаррингтону ще дешевше, ніж задарма. Ендрю Лестер, правник-юрист, привіз папери в мебльовану квартирку в Гемінгфорд-Сіті, де я тоді вже жив, і усміхався, коли я їх підписував. Звісно, йому було приємно. Великі хлопці завше виграють. Дурень я був, коли гадав, що може бути інакше. Я був дурнем і всі, кого я любив, заплатили за це дорогу ціну. Інколи я гадаю, чи повернулася Саллі Коттері назад до Гарлена, чи, може, він поїхав до неї в Мак-Кук після того, як втратив свою ферму. Я цього не знаю, але думаю, що смерть Шеннон поклала край їхньому до того щасливому подружжю. Отрута розпливаеться, мов чорнило у воді.

Тим часом пацюки відступають від плінтусів кімнати, починаючи наближатися. Був квадрат, а створюється замкнуте коло. Вони знають, що це всього лиш післямова, а все, що відбувається після непоправної дії, не має великого значення. Та все ж я закінчу. І вони мене не отримають, допоки я живий, крихітна остання перемога буде моєю. Мій старий коричневий піджак висить на спинці стільця, на якому я сиджу. Пістолет у кишені. Коли закінчу дописувати останні сторінки своєї сповіді, я ним скористаюсь. Кажуть, що самогубці, як і душогубці, потрапляють до Пекла. Якщо так, зорієнтуватися мені буде нескладно, я жив у ньому впродовж останніх восьми років.

Я переїхав до Омахи, і якщо дійсно місто — для дурнів, як я мав колись звичку казати, то спершу я був суто показовим громадянином. Я зайнявся тим, що працьовито пропивав землю Арлетт, і навіть при її неймовірно малій ціні ця справа забрала в мене два роки. Коли не пив, я відвідував ті місцини, де бував Генрі в останні місяці його життя: бакалійну крамничку з автозаправкою в Лайм Біска під рекламою «Дівчини в блакитному чепчику» (на той час вже закриту, з оголошенням на забитих дошками дверях: «ПРОДАЄТЬСЯ БАНКОМ») ломбард на Додж-стрит (де я змавпував свого сина і купив цей пістолет, що лежить зараз у моїй кишені), в омаській філії «Першого сільськогосподарського банку». Молоденька касирка все ще працювала там, хоча її прізвище вже було не Пенмарк.

— Коли я віддала йому гроші, він сказав «дякую», — розповіла вона мені. — Може, він і пішов по поганій стежині, але виховав його хтось добре. А ви його знали?

— Ні, — збрехав я, — але я знав його родину.

Звичайно, я ходив до Святої Евсебії, хоча не намагався потрапити всередину, щоб розпитувати там про Шеннон Коттері у гувернанток чи матрон, чи хтозна, які там у них титули. То була холодна, непривітна, велика будівля, її важкі цегляні стіни і вузькі вікна ідеально демонстрували, як папістський клір ставиться в душі до жінок. Вигляд кількох побачених мною вагітних дівчат, котрі ходили крадькома, з потупленими очима й опущеними плечима, розповів мені все, що я хотів знати про те, чому Шеннон так бажала вирватися звідси.

Дивно, проте щонайближче я почувався поряд із моїм сином у тому провулку. У тому, що відходить від Галлатін-стрит, на якій міститься заклад «Аптека & Содовий апарат» (цукерки «Шраффтс»[76] і найкраща домашня вершкова помадка — наш фах), це за два квартали від Святої Евсебії. Там стояв дерев’яний ящик, на вигляд надто новий, щоб на ньому міг сидіти Генрі, чекаючи на дівчину достатньо авантюрну, щоби поділитися інформацією в обмін за сигарети, але я вмів прикидатися, отже, так і робив. Таке прикидання вдавалося мені легше, коли я бував п’яний, і здебільшого, відвідуючи Галлатін-стрит, я дійсно бував добряче напідпитку. Іноді я уявляв собі, що зараз знову 1922 рік, і це я чекаю на Вікторію Стівенсон. Якщо вона прийде, я віддам їй цілу пачку сигарет за те, щоб вона прийняла від мене єдине послання: «Коли тут з’явиться юнак, котрий назветься Генком і питатиме про Шен Коттері, скажи йому, щоби катав геть звідси. Хай верзе свій джаз деінде. Скажи йому, що його батько потребує його на фермі, що, можливо, тільки працюючи вдвох, вони зможуть її вберегти».

Але та дівчина була недосяжною для мене. Єдина Вікторія, котру я зустрів, була її пізнішою версією, тією, що з трьома гарненькими дітлахами і поважним титулуванням місіс Галлет. На той час я вже покинув пиячити, мав роботу на одежній фабриці «Білт-Райт»[77] і знову познайомився з бритвеним лезом та милом для гоління. Піддавшись такій моїй поверховій респектабельності, вона прийняла мене достатньо привітно. Я зізнався їй, хто я такий, тільки тому, що — мушу вже бути чесним до кінця — брехня була неможливою. По тому, як на секунду спалахнули її очі, я зрозумів, що вона помітила схожість.

— Боже мій, але ж він був таким делікатним, — говорила вона. — І таким шалено закоханим. Мені й Шен так жаль. Вона була чудова дівчина. Все трапилося, немов у якійсь трагедії Шекспіра, чи не так?

Тільки вимовила вона «тра-де-геї», і після того я вже більше не ходив до провулка біля Галлатін-стрит, бо, я так розумію, що вбивство Арлетт отруїло навіть замах на вираження сердечності у цієї безневинної мамуні з Омахи. Вона вважала, що загибель Генрі й Шеннон — це як смерті у тра-де-геях Шекспіра. Вона вбачала в цьому романтичність. Чи дотримувалася б вона такої ж думки, якби почула, як верещить востаннє моя дружина з-під просякнутого кров’ю джутового мішка? Або якби побачила обличчя мого сина, безокого, безгубого?

Я мав дві роботи, живучи у Ворітному місті[78], знаному також як Місто дурнів. Ви скажете аякже, звісно, що мав роботу, бо інакше жив би на вулиці. Проте людина, чесніша за мене, продовжувала б пити, навіть коли вже схотіла б перестати, людина, більш гідна, ніж я, закінчила б спанням по підворіттях. Мабуть, я міг би сказати, що після всіх тих втрачених років я зробив ще одну спробу зажити нормальним життям. Були моменти, коли я дійсно в це вірив, але, лежачи в ліжку вночі (і дослухаючись, як пацюки весело шастають у стінах, — вони завжди залишалися моїми постійними компаньйонами) я завжди знав правду: я все ще намагаюся виграти. Навіть після смерті Генрі й Шеннон, навіть після втрати ферми, я намагався перемогти труп у колодязі. Її та її почет.

Джон Генраген був начальником цеху на фабриці «Білт-Райт». Він не хотів наймати однорукого, але я випросив собі випробувальний термін, і коли довів йому, що можу тягати повністю навантажені сорочками і комбінезонами піддони не гірше за будь-кого іншого з тих, хто значилися в його зарплатній відомості, він мене взяв. Я тягав ті піддони 14 місяців, часто шкутильгаючи назад до мебльованої квартири, де я тоді жив, з палаючими вогнем куксою і спиною. Але я ніколи не жалівся і навіть знаходив час на те, щоб навчатися шити. Я займався цим під час перерви на ланч (котра насправді тривала 15 хвилин) та в післяобідню перерву. Поки інші робітники прохолоджувалися на вантажному дебаркадері, курили та обмінювалися брудними анекдотами, я навчав себе класти рівні вистіги, спершу на використовуваних у нас джутових мішках, а потім на комбінезонах, котрі були головною продукцією компанії. У мене навіть виявився до цього хист; я міг навіть зіпер вшити, що є великим умінням на одягозбиральному конвеєрі. Куксою я притримував деталь розкрою, а ногою тиснув на педаль електромотора.

Шиття оплачувалося краще за тягання піддонів, і для моєї спини воно було легшим, але пошивний поверх був темний, печеристий і через чотири місяці я почав бачити пацюків, як вони никаються в тінях поза візками, котрими нам підвозили та відвозили деталі, та на горах свіжонасинених джинсів.

Було кілька випадків — я звертав увагу моїх сусідів по цеху на цих паразитів. Мені казали, що ніхто їх не бачить. Можливо, вони їх дійсно не бачили. Я гадаю, це більш схоже на правду, ніж те, ніби вони боялися, аби не закрили тимчасово цех, не прибули щуролови робити свою роботу. Швацький цех міг втратити триденний заробіток, а може, й тижневий. Для чоловіків і жінок із сім’ями це була б катастрофа. Їм виявилося легше сказати містерові Генрагену, що в мене видіння. Я це зрозумів. А коли вони почали звати мене Навіжений Вілф, я й це розумів. Я не тому звідти пішов.

Я пішов, бо пацюки продовжували вчащати.

Я відкладав потроху гроші, тож підготувався до життя, поки шукатиму собі іншу роботу, але я не встиг витратити накопичене. Всього через три дні після того, як пішов з «Біл-Райт», я побачив оголошення в газеті, з якого дізнався, що Публічна бібліотека Омахи потребує бібліотекаря — він мусив мати рекомендації або диплом. Диплома я не мав, але ж я все життя був читачем, а якщо події 1922 року мене чогось і навчили, то це — віртуозно брехати. Я підробив рекомендації з публічних бібліотек у Канзас-Сіті та в Спрингфілді, що в штаті Міссурі, і отримав цю роботу. Я був майже певен, що містер Кворлз перевірить мої рекомендації і брехня розкриється, тому я працював так, немов змагався за звання найкращого бібліотекаря в Америці, і працював я швидко. Коли мій бос виставить мені звинувачення в обмані, я просто благатиму його про милість, сподіваючись на краще. Але ніхто мені нічого не виставляв. Я пропрацював у Публічній бібліотеці Омахи чотири роки. У технічному сенсі я й зараз там працюю, хоча вже тиждень не ходжу на роботу і не телефонував, щоб зголоситися хворим.

Розумієте, пацюки. Вони і там мене розшукали. Я почав бачити, як вони насиджують на купах старих видань у палітурній майстерні, або перебирають лапками по стосах книжок на найвищих полицях, зиркаючи згори на мене своїми знайомими очицями. Останнього тижня я діставав у читальному залі для однієї літньої клієнтки том «Британської енциклопедії» (на літери Ra-St, де, поза всяким сумнівами була стаття про Rattus norvigicus, не кажучи вже про Свинобійню) і побачив голодний сіро-чорний писок, що витріщився на мене зі звільненої порожнини між томами. Це був той пацюк, що колись відгриз дійку в бідолашної Ахелоїс. Не знаю, як таке може бути, — я був певен, що вбив його, — але сумнівів я не мав. Я його впізнав. А як іще? Шматочок мішковини, скривавленої мішковини, застряг у нього в вусах.