Розділ «1922»

— Щасливого вам Нового року, містере Джеймс, — попрощався Стоппенгаузер.

— І тобі також, шахрайський уйобку, — відповів я. Той шок, що я побачив на його обличчі, мабуть, став останньою приємністю, яку я отримав у моєму житті. От сиджу вже хвилин п’ять, гризу кінчик ручки і намагаюся щось пригадати — гарну книжку, смачний обід, приємний день — і не можу.

Кевін Рорбахер ескортував мене через фойє. Гадаю, це коректне дієслово; він мене не зовсім тягнув. Долівка там у них була мармурова, лунко звучали наші кроки. Стіни були обшиті темним дубом. Дві касирки за високими віконцями обслуговували купку передноворічних клієнтів. Одна касирка молода, а друга стара, але їхні лиця з витріщеними очима мали ідентичний вираз. Ні, не їхня перелякана, ледь не хтива цікавість впала мені у вічі; мою увагу захопило дещо зовсім інше. Понад касовими віконцями тягнувся полірований дубовий брус три дюйми завтовшки, і по ньому заклопотано чимчикував...

— Стережіться, там пацюк! — гукнув я, показуючи.

Молода касирка неголосно скрикнула, подивилася вгору, потім обмінялася поглядами зі старшою колегою. Не було там ніякого пацюка, лише пробігали тіні від підстельного вентилятора. Але тепер уже всі дивилися на мене.

— Витріщайтеся, скільки вам завгодно! — заявив я їм. — Нажирайтеся досхочу! Дивіться, допоки вам ваші Богом промиті очі не повилазять!

А далі я опинився на вулиці, пихкаючи парою на холодному повітрі, немов сигаретним димом.

— Не повертайтеся, допоки не матиме якогось серйозного до нас діла, — сказав Кевін. — І допоки не навчитеся пристойно балакати.

—  Твій батько був найбільшим Богом клятим ледащем з усіх, з ким я ходив до школи, — заявив я йому.

Я хотів, щоб він мене вдарив, але він зайшов досередини, полишивши мене самого стояти на хіднику, перед моїм старим, трухлявим пікапом. Отаким чином закінчився візит до міста Вілфреда Ліланда Джеймса в останній день 1922 року.

Коли я повернувся додому, Ахелоїс уже була не в хаті. Вона перебувала надворі, лежала боком, і собі пихкаючи клубами білої пари.

Я побачив збитий сніг там, де вона зістрибнула з ґанку, і велику вибоїну, де вона невдало приземлилася, зламавши собі обидві передні ноги. Навіть абсолютно безгрішна корова не може вижити поряд зі мною, ось як воно мені здалося.

Я пішов у сіни по рушницю, та зайшов далі, до хати, бажаючи зрозуміти, якщо вдасться, що могло налякати її так сильно, що вона скаженим галопом втекла зі свого нового притулку. Звісно, пацюки. Трійко їх сиділи на дорогоцінному буфеті Арлетт, дивлячись на мене чорними, осудливими очима.

— Повертайтесь до неї і перекажіть, щоб залишила мене в спокої, — сказав я їм. — Скажіть, що вона вже достатньо завдала мені руйнувань. Бога ради, скажіть їй, щоб не чіпала мене.

Але вони так і сиділи, обернувши хвости навкруг своїх пухкеньких чорно-сірих тілець. Тож я підняв свою дрібнокаліберну рушницю і спершу вистрелив у середнього. Куля розірвала його на шматки, заляпавши його рештками шпалери, котрі так ретельно вибирала Арлетт років дев’ять чи десять тому. Коли Генрі ще був милим малюком і все між нами трьома йшло гарно.

Інші двоє втекли. Я не мав сумнівів, що у свій потаємний 11 ід земний лаз. Назад до своєї гниючої королеви. На буфеті моп мертвої дружини вони залишили по собі крихітні купки щуря чого лайна і кілька обривків від того джутового мішка, що йо го приніс Генрі з повітки тієї ночі на початку літа 1922 року. Пацюки приходили вбити мою останню корову і передати маленькі шматочки чепчика Арлетт.

Я вийшов надвір і погладив по голові Ахелоїс. Вона потягнулася мордою вгору і болісно заревла: «Припини це. Ти хазяїн, ти бог мого світу, тож припини це».

Так я й зробив.

Щасливого Нового року.

Таким був кінець 1922-го і кінець моєї історії; все решта — епілог. Емісарам, що товпляться в моїй кімнаті, — як кричав би менеджер цього гарного старого готелика, аби їх побачив! — не доведеться чекати задовго, щоб оголосити свій вердикт. Вона суддя, вони присяжні засідателі, але я сам буду власним катом.