Розділ «1922»

— Лікар би цього не схвалив, — промовив він, — але його тут нема, а у вас є в цьому потреба.

«Закоханих бандитів» знайшли в їхній останній схованці,  Шеннон померла від кулі бармена, а Генрі від тієї, яку він сам пустив собі в мозок. Тіла перевезли до моргу в Елко, очікуючи подальших розпоряджень. Гарлен Коттері мусив заопікуватися своєю дочкою, але йому було байдуже до мого сина. Звісно, що так. Я все зробив сам. Вісімнадцятого грудня Генрі прибув у Гемінгфорд потягом, і я зустрічав його на станції з чорною шкапою з похоронного салону братів Кастингс. Мене безперервно фотографували. Мене закидали запитаннями, на які я навіть не намагався відповідати. Заголовки, що у «Ворлд Гералд», що у набагато скромнішій газеті «Гемінгфорд-Віклі» містили фразу: «ПРИГНІЧЕНИЙ ГОРЕМ БАТЬКО».

Проте, якби репортери побачили мене в похоронному салоні, коли відчинили дешевий сосновий ящик, от тоді-то вони були б свідками справжнього горя; вони б могли використати фразу «РИДАЮЧИЙ З ГОРЯ БАТЬКО». Куля, якою мій син вистрелив собі у скроню, сидячи з головою Шеннон у себе на колінах, пролітаючи крізь його мозок, розплющилась

і вирвала великий шмат черепа з лівого боку. Але не це було найгірше. Він не мав очей. Нижня губа в нього була погризена так, що зуби стирчали в якійсь зловісній усмішці. Від носа в нього залишився червоний корінець. Перш ніж якийсь коп або заступник шерифа знайшов там їхні тіла, пацюки справили веселу тризну по моєму сину і його милій коханій.

— Приведіть його в порядок, — сказав я Герберту Кастингсу, коли вже трохи опанував себе і міг раціонально мислити.

— Містере Джеймс... сер... ушкодження такі...

— Я бачу, які ушкодження. Поправте все. І вийміть його з цього ящика, на сральню схожого. Покладіть його в найкращу домовину з тих, які маєте. Мене не цікавить, скільки це коштуватиме. Гроші в мене є.

Я нахилився і поцілував його в розідрану щоку. Жодний батько не мусить цілувати свого сина востаннє, але якщо котрийсь батько і заслуговував будь-коли на таку долю, то це був саме я.

Шеннон і Генрі поховали на Гемінгфордському кладовищі методистської церкви «Слава Господня», Шеннон двадцять другого грудня, а Генрі під святвечір. У церкві було повно людей на панахиді по Шеннон, а голосіння лунало таке, що ледь дах не здіймався. Я знаю, бо був там, щоправда, недовго. Постояв позаду, непомічений, а потім вислизнув посеред надгробної проповіді преподобного Терсбі. Преподобний Терсбі також служив відправу по Генрі, але навряд чи мені потрібно вам казати, що людей там було набагато менше. Терсбі бачив лише одну людину, проте там була й інша. Арлетт там була також, сиділа поряд зі мною, невидима, вона усміхалася. Шепотіла мені у вухо: «Тобі подобається, як все обернулося, Вілфе? Варте воно цього було?».

Разом з могилою, похоронним салоном, платою за морг і доставку тіла додому поховання сина мені коштувало лише трохи більше від 300 доларів. Я розплатився з тих грошей, що отримав під заставу ферми. А що мені було робити? Після похорону я повернувся у порожній дім. Але спершу купив свіжу пляшку віскі.

1922 рік мав у себе в мішку ще один трюк. Наступного після Різдва дня зі Скелястих гір пригуркотіла страшна хуртовина нагородивши нас снігом із фут завглибшки й поривами штормового вітру. З настанням темряви сніговій перетворився спершу на сльоту, а потім на обліжний дощ. Близько півночі, коли я сидів у притемненій кімнатці, лікуючи мою ниючу куксу дрібними ковтками віскі, в задній частині будинку зарипіло, заскреготіло. На тому боці зірвало дах — той, для полагодження якого, принаймні почасти, я й узяв був ту позику. Я салютував цій події склянкою і зробив черговий ковток. Коли холодним вітром почало обдувати мені плечі, я зняв з гачка у сінях плащ, надів, знову сів і випив ще трохи віскі. Так потроху-помалу я закуняв. Нове скреготіння розбудило мене десь близько третьої ранку. Цього разу завалилася передня половина корівника.

Проте Ахелоїс знову вижила, тож наступної ночі я забрав її до себе в хату. Навіщо? — можете ви запитати. А чом би й ні? А чом би, к чорту, й ні? Ми з нею вижили. Ми вижили.

Різдвяного ранку (котрий я провів, сьорбаючи віскі, сидячи н компанії з моєю вцілілою коровою) я порахував, скільки залишилося з позичених грошей, і зрозумів, що того не вистачить, аби покрити руйнування, які спричинила буря. Мене це не вельми схвилювало, бо я втратив смак до фермерського життя, хоча думка про компанію «Фаррингтон», котра побудує свинобійню і загиджуватиме ручай, змусила мене заскреготіти зубами від люті. Особливо після того, як дорого я заплатив за те, щоб ті тричі прокляті 100 акрів не потрапили до рук цієї компанії.

Раптом мені стрельнуло в голову, що, оскільки Арлетт тепер офіційно мертва, а не безвісти зникла особа, ті акри належать мені. Тож через два дні я проковтнув власну гордість і пішов навідати Гарлена Коттері.

Чоловік, котрий на мій стук відчинив двері, харчувався краще за мене, але потрясіння того року все одно на ньому добряче позначились. Він схуд, полисів і сорочку на собі мав зморшкувату — хоча й не до такої міри, як його обличчя, та й сорочку принаймні випрасувати можна. Замість сорока п’яти, він виглядав на шістдесятип’ятирічного.

— Не бий мене, — промовив я, помітивши, як стиснулись н нього кулаки. — Краще вислухай.

— Я не став би бити однорукого, — відповів він, — але радив би тобі викласти все коротко. І ми балакатимемо тут, на ґанку, бо твоєї ноги ніколи знову не буде в моєму домі.

— Та й добре, — кивнув я. Я і сам схуд, і то дуже, і трусився, але на холодному повітрі гарно почувалася моя кукса і та невидима долоня, що, здавалося, ще існувала при її кінці.

— Я хочу продати тобі ті 100 акрів доброї землі, Гарле. Ту землю, яку Арлетт так вперто бажала продати компанії Фаррингтонів.

Він на це усміхнувся, очі його сяйнули в своїх нових западинах.