Розділ «1922»

Ах, так. Ті вигадані гроші, які Арлетт нібито витягла з мого комода.

— Все правильно.

Він закивав.

— От бачите, от бачите. Були прикраси, були і гроші. Ось це-то й пояснює все, ви не вважаєте?

— Я не розумію, до чого...

— Бо ви не дивитеся на це з точки зору поліції. Її було пограбовано в дорозі, ось у чім справа. Якийсь негідник запримітив жінку, що голосує на дорозі між Гемінгфордом і Лайм Біска, посадив її до себе в машину, убив її, забрав у неї гроші й прикраси, а потім відніс її тіло недалеко в поле, аби лиш його не було видно з дороги.

З його обличчя я зрозумів, що він вважає, ніби її було, мабуть не тільки пограбовано, а й зґвалтовано, і, либонь, це навіть добре, що від неї залишилось так небагато, щоби взнати напевне.

— Мабуть, так воно й було, — промовив я і якимсь чином спромігся зберігати кам’яне обличчя, допоки він не пішов. А вже годі я перевернувся на живіт, хоча й забив при цім собі куксу і почав реготати. Я зарився обличчям у подушку, але й це не могло зовсім притишити мій сміх. Коли зайшла нянечка — стара потворна, сварлива баба — і побачила моє залите слізьми лице, вона припустила (пошиваючи в дурні вас і мене), що я плачу. Вона зразу пом’якшала, що, як я вважав, неможливо в принципі, і дала мені зайву пігулку морфіну. Я ж, врешті-решт, був убитим горем чоловіком і осиротілим батьком. Я заслуговував на втіху.

А ви хоч розумієте, чому я сміявся? Гадаєте, через Джонсове добромисне недоумство? Випадкове знайдення якоїсь мертвої мандрьохи, котру сп’яну міг убити її ж компаньйон-волоцюга?

Обидва ці мотиви присутні, проте найбільше мене розсмішив черевик. Той фермер зупинився подивитися, за що між собою гризуться койдоги, бо помітив у рівчаку дамський лакований черевичок. Але ж коли Шериф Джонс питав про взуття того дня, минулого літа, я йому розказував, що пропали парусинові туфлі Арлетт. Цей ідіот просто забув.

І так ніколи й не згадав.

Коли я повернувся на ферму, майже вся моя худоба вже загинула. Єдиною, хто вижив, залишалася Ахелоїс, вона подивилася на мене докірливими, голодними очима і жалібно заревла.

Я годував її з самовідданою любов’ю, як ви, мабуть, годуєте якогось свого хатнього звірка, та й справді, саме такою вона й стала. Бо як інакше можна назвати тварину, котра більше не робить ніяких внесків для життєзабезпечення родини?

Були колись часи, коли Гарлен, за допомогою своєї дружини, доглядав би за моїм обійстям, поки я лежав у шпиталі; так заведено між сусідами у нас на Середньому Заході. Але навіть коли мученицьке ревіння моїх умираючих корів почало долітати через поля до нього, він так і сидів біля своєї вечері, навіть не поворухнувся. Бувши на його місці, я, мабуть, зробив би так само. На думку Гарла Коттері (і всього світу), мій син не задовольнився просто тим, що спаплюжив його дочку; він переслідував її там, де, як гадалося, вона перебуватиме в безпеці, викрав її звідти і силою змусив її до кримінального життя. Як уся ця історія з «Закоханими бандитами» мусила угризати її батька! Як кислота! Ха!

Наступного тижня — близько того часу, коли різдвяні прикраси розвішувалися по фермерських хатах і вздовж Головної вулиці у Гемінгфорд-Хоум, — на ферму знову приїхав Шериф Джонс. Одного погляду на його обличчя мені вистачило, щоби зрозуміти, про що йтиметься, і я почав хилитати головою.

— Ні. Ні, не треба. Я більше не витримаю. Їдьте собі звідси.

Я заховався в хаті і намагався затріснути перед ним двері  але ж був я слабкий і однорукий, тож він достатньо легко проклав собі шлях.

— Тримайтеся, Вілфе, — промовив він. — Ви мусите раз це пережити.

Так, ніби він розумів, про що він говорить.

Він зазирнув до буфета з декоративним керамічним кухликом нагорі, знайшов там мою сумно спорожнену пляшку віскі, вилив залишки (на палець) у той кухлик і вручив мені.