Розділ «1922»

Отже, присівши біля мого шпитального ліжка, Шериф Джонс почав так:

— Я думаю, ви здогадалися по моїх очах. Хіба ні?

Я все ще залишався вельми хворою людиною, хоча вже оклигав достатньо, щоби бути обережним.

— Здогадався про що, Шерифе?

— Про те, що я приїхав вам розповісти. Ви не пам’ятаєте чи не так? Ну, мене це не дивує. Вілфе, таких хворих, як ви тоді, ще було б пошукати серед американців. Я був певен, що ви помрете, майже не мав сумнівів, що це трапиться по дорозі коли віз вас до міста. Гадаю, якихось справ Бог з вами ще не залагодив, еге ж?

Дещо поки ще не залагодило справ зі мною, але я сумнівався, щоб то був Бог.

— Про Генрі? Ви приїхали повідомити мені щось про Генрі?

— Ні, — заперечив він, — я приїхав тоді з приводу Арлетт. Новини погані, найгірші, але собі вам докоряти нічим. Це не той випадок, якби ви вигнали її геть дрючком з хати, — він нахилився до мене. — Вілфе, ви, мабуть, уявляєте собі, що ви мені не подобаєтесь, але це неправда. Декому в наших околицях — так, і ми знаємо, кому саме, хіба ні? Але не мішайте мене з ними тільки через те, що я був змушений брати до уваги їхні інтереси. Ви мене дратували, було таке разів зо два, і я все ще вважаю, що ви й зараз могли б залишатися друзями з Гарлом Коттері, якби тримали свого хлопця на міцнішій припоні, але я завжди вас поважав.

Щодо цього я мав сумніви, проте тримав рота на замку.

— Ну, а щодо того, що трапилося з Арлетт, я це знову повторюю, бо на цьому варто наголосити: ви не мусите себе ви нуватити.

Я не мушу? Я гадав, що на такий курйозний умовивід не здатен навіть детектив, якого ніколи не сплутати з Шерлоком Голмсом.

— У Генрі великі неприємності, якщо вірити тим рапортам, що я їх отримую, — почав він похмуро, — і разом із собою він потягнув до окропу й Шен Коттері. Там вони обоє і зваряться, скоріш за все. Самого цього вже вам достатньо, не варто покладати на себе ще й провину за загибель вашої дружини. Ви не мусите...

— Просто розкажіть мені, — попрохав я.

За два дні до його візиту — можливо, того дня, коли мене вкусив пацюк, можливо, ні, проте приблизно в той час — якийсь фермер віз до Лайм Біска залишки свого врожаю і побачив трійко койдогів[73], котрі за щось гризлися ярдів за двадцять північніше від дороги. Либонь, він так і поїхав би собі далі, якби також не помітив у рівчаку стоптаний дамський лакований черевичок і рожеві панталони. Він зупинився, вистрелив з рушниці, щоб відігнати койдогів, і пішов у поле роздивитися на їхню здобич. Що він там побачив, так це жіночий скелет у рваних рештках сукні, з якого ще звисало кілька шматків плоті. Залишки волосся в неї були брудно-коричневими, такого кольору набуло б золотаво-каштанове волосся Арлетт за кілька місяців лежання в полі під опадами.

— Не вистачало пари задніх зубів, — розповідав Джонс. — Арлетт колись втратила задні зуби?

— Так, — збрехав я, — через запалення ясен.

— Коли я приїздив до вас невдовзі після того, як вона втекла, ваш хлопець казав, що вона забрала з собою свої найкращі ювелірні прикраси.

— Так.

Ті прикраси, що лежали тепер у колодязі.

— Коли я питався у вас, чи могла вона прихопити з дому якісь гроші, ви згадували про двісті доларів. Хіба не так?