Вихор

- Ви можете звати мене Оррін, мем. - Його очі були блакитні, а великі вії виглядали безглуздо на незграбному обличчі. Глибока рана на правій щоці гоїлася зі шрамом. - Більшість зовуть мене так.

- Дякую вам, Оррін. Я доктор Коул, і ми будемо розмовляти один з одним протягом наступних кількох днів.

- Ви той, хто вирішує, чи тримати мене тут.

- У певному сенсі це правда. Я буду робити психіатричну експертизу. Але я тут не для того, щоб судити, розумієш? Я тут, щоб дізнатися, яка допомога вам потрібна, і чи можемо ми її вам надати.

Оррін дивно кивнув, опускаючи підборіддя до грудей.

- Ви вирішуєте, чи потрібна мені державна опіка.

- Не тільки я. Весь персонал бере у цьому участь, у більшій чи меншій мірі.

- Але тільки ви будете говорити зі мною?

- Так, поки що.

- Гаразд, - сказав він. - Я згоден на опіку.

В кімнаті було чотири камери безпеки, по одній в кожному кутку, під стелею. Сандра бачила власні та інші сеанси, і знала, як вона виглядатиме на моніторах у сусідній кімнаті: спотворений ракурс, манірна пані в синій блузі і спідниці, її бейдж бовтався на шнурочку на шиї, коли вона нахилилася над рівним сосновим столом. Хлопчик буде перетворений алхімією відео до рівня інтерв’юйованого. Хоча вона повинна була перестати думати про Орріна Мазера як про хлопчика, настільки молодого, як він виглядав. Йому було дев’ятнадцять, згідно досьє. Достатньо старий, щоб можна було щось дізнатися, так говорила мати Сандри.

- Ви родом з Північної Кароліни, Оррін, вірно?

- Я думаю, про це написано у документах, які ви дивилися.

- Чи ці документи правдиві?

- Я народився в місті Ролі і жив там, мем, все життя, поки не приїхав у Техас.

- Ми поговоримо про це пізніше. Зараз я просто повинна впевнитись у тому, що ви розумієте свої права. Чи знаєте ви, чому поліція взяла вас під варту?

Він опустив погляд.

- Так.

- Чи можете ви сказати мені, чому?

- Бродяжництво.