Розділ «ЧАСТИНІ ТРЕТЯ У ВАНДЕЇ»

В ту мить, коли Мішель Флешар помітила башту, червону від західного сонця, вона була від неї далі, ніж на льє. І вона, що ледве мала сили зробити один крок, не злякалася цієї віддалі. Жінки тендітні, але матері — дужі. Вона рушила далі.

Сонце зайшло. Спустилися сутінки, потім настала глибока темрява. Ідучи безперестанку, вона чула здалеку, як на невидимій дзвіниці вибило восьму, потім дев’яту годину. Це, певно, була дзвіниця в Паріньє. Час від часу вона спинялася, щоб прислухатися до глухого гуркоту, що, можливо, був тільки невиразним гудінням ночі.

Вона йшла прямо перед собою, скривавленими ногами ламаючи гілки терну, наступаючи на гострі колючки. Вона простувала на слабеньке світло, що блищало в далекій вежі, наче оповиваючи її таємничим сяйвом. Це світло ставало яскравішим, коли гуркотіння дужчало, потім воно зникало.

Широке плато, по якому йшла Мішель Флешар, геть усе було вкрите тільки травою, терном та вереском, не було на ньому жодною дімка, жодного високого дерева. Воно увесь час невідчутно підвищувалося, і, доки сягало око, його пряма суха лінія упиралася в осяяний зорями горизонт, зливаючись з ним. Її сили підтримувало тільки те, що вона увесь час мала башту перед очима.

Башта потроху більшала, вищала.

Глухі вибухи і бліді відсвіти з’являлися з перервами. Вони затихали й гасли, потім сяяли і вибухали знову, задаючи змученій і нещасній матері болісну загадку.

Раптом вони припинилися. Все затихло й погасло, і світло, і шум. Настала цілковита тиша, немов могильний спокій.

Це було якраз у той момент, коли Мішель Флешар підійшла до краю плато.

Вона помітила внизу ярок, дно якого зникало в густій темряві ночі. На деякій віддалі на вершині плато була мішанина коліс, насипів і амбразур — перед нею була республіканська батарея, неясно освітлювана запаленими гнотами, а по другий бік величезна будівля, що здавалася спорудженою з ще чорнішої темряви, ніж та, що оточувала її.

Ця будівля складалася з моста, арки якого заглиблювалися в ярок, і з якоїсь подоби замка, що зводився на мосту. І замок і міст упиралися в темну круглу башту, до якої мати йшла так здалеку.

У віконцях башти миготіло світло, і, судячи з гомону, який чувся з неї, там було повно людей, частина з яких піднялася аж на вершину башти.

Біля батареї був цілий табір. Мішель Флешар бачила вартових, а вони не бачили її в темряві між кущами.

Вона підійшла до самого краю плато, так близько до мосту, що, здавалося, до нього можна було доторкнутися рукою. Її відділяв від нього тільки ярок. Вона розрізняла в темряві три поверхи мостового замка.

Жінка сама не знала, скільки часу стояла тут, бо почуття часу стерлося з її розуму, занімілого перед цим зяючим ярком і цією темною будівлею. Що це було? Що там діялося? Чи був це Тург? Їй паморочилося в голові, вона запитувала себе, як вона тут опинилася.

Вона дивилася, вона слухала. Раптом вона перестала будь-що бачити.

Завіса з диму оповила все, на що вона дивилася, їй защеміло від диму в очах, та не встигла вона зажмуритися, як повіки її стали червоні, мов засвітилися. Вона розплющила очі.

Вже не ніч була перед нею, а ясний день. Але день зловісний, страшний — день, утворений вогнем. Вона бачила перед своїми очима початок пожежі.

Дим з чорного став багряним, і велике полум’я буяло в ньому. Це полум’я спалахувало, потім зникало, ясно звиваючись, немов гадюка.

Це полум’я виходило, наче із якоїсь пащі, з широкого вікна. Це вікно, загратоване залізними прутами, що вже розпеклися до червоного жару, було на другому поверсі мостового замка. На всій будівлі видно було тільки це вікно. Дим оповивав усе, і плато теж, і виднівся тільки край ярка на багряному фоні.

Мішель Флешар дивилась здивовано. Дим — як хмара, а хмара — як сон. Вона не втямлювала, що вона бачила. Чи їй тікати, чи їй лишатися? Вона почувала себе майже поза дійсністю.