Розділ «ЧАСТИНІ ТРЕТЯ У ВАНДЕЇ»

— Є малий. І найкумедніше те, що ці два колишні — родичі.

Вершник уважно слухав. Господар продовжував:

— Один молодий, другий старий. Двоюрідний онук бореться з своїм дідом. Дід — рояліст, а внук — патріот. Дід командує білими, а внук — синіми. О, вони не помилують один одного! Це війна на смерть.

— На смерть?

— Так, громадянине, на смерть. Стривайте, хочете глянути, якими люб’язностями вони частують один одного? Ось одна об’ява з тих, які старий примудряється розклеювати повсюди, — на всіх домах і деревах, і ось на моїх дверях теж.

Господар підніс ліхтар до аркуша паперу, наклеєного на одну з половинок дверей; об’ява була надрукована дуже великими літерами, і верхівець із свого коня зміг прочитати:

«Маркіз де-Лантенак має честь повідомити свого троюрідного онука, пана віконта Говена, що, коли панові маркізові пощастить захопити його особу, він звелить розстріляти пана віконта».

— А от, — продовжував господар, — і відповідь.

Він повернувся і освітив ліхтарем другу об’яву, приклеєну на другій стулці дверей. Подорожній прочитав:

«Говен попереджає Лантенака, що коли захопить його, то розстріляє».

— Учора, — сказав господар, — приліпили першу на моїх дверях, а сьогодні вранці — другу. Відповіді не довго довелося ждати.

Подорожній, півголосом і наче говорячи до себе самого, промовив кілька слів, які корчмар хоч і розчув, та не зрозумів:

— Так, це більше, ніж міжусобна війна, це війна родинна. Хай буде так, це добре. Велике оновлення народів варте такої ціни.

І подорожній підняв руку до капелюха і, пильно дивлячись на другу об’яву, віддав їй честь.

Господар продовжував:

— Бачите, громадянине, річ ось у чому. В містах і великих містечках стоять за революцію, а на селі — проти. Чи краще сказати — міста в нас французькі, а селища — бретонські. Це війна городян із селянами. Селяни називають нас череванями, а ми їх — тюхтіями. Аристократи і священики з ними.

— Не всі, — озвався вершник.

— Звичайно, не всі, громадянине. Адже ось тут віконт пішов проти маркіза.

І він додав про себе: «І я певен, що розмовляю з священиком».

Вершник продовжував: