Розділ «ЧАСТИНІ ТРЕТЯ У ВАНДЕЇ»

Величезна заповзятливість, титанічний виступ, нечувано страхітливий бунт, приречений тільки на те, щоб лишити в історії одне лиш слово — Вандея, — уславлене, але чорне слово. Вандея готова була на самогубство заради того, чому вже прийшов кінець. Вандея приносила себе в жертву егоїзмові, віддавала свою безмежну мужність заради боягузів. Це боротьба без стратегії, без тактики, без плану, без мети, без вождя, без відповідальності, боротьба, що показала, до якої міри воля може бути безсила; боротьба рицарська й дика. Тупе безглуздя, що спороджувало загату темряви проти світла; неуцтво, що чинило опір істині, справедливості, праву, розумові, свободі, — опір тривалий і безглуздий. Восьмилітній жах, розгром чотирнадцяти департаментів, спустошення полів, знищення врожаїв, спалення сіл, зруйнування міст, пограбування будинків, вбивство жінок і дітей, факел у стріхах, меч у серцях, страх цивілізації, надія пана Пітта[111], — така була ця війна, несвідомий замах на батьковбивство.

А в кінцевому результаті, довівши необхідність пробити всебічно стару бретонську темряву, пронизати ці чагарники ясним промінням світла, Вандея сприяла прогресові. Катастрофи мають дивну властивість — у свій страшний спосіб повертати все на краще.

КНИГА ДРУГА

ТРОЄ ДІТЕЙ

I. PLUS QUAM CIVILLA BELLA[112]

Літо 1792 року було дуже дощове; літо 1793 року — дуже гаряче. Через громадянську війну в Бретані настало бездоріжжя. Але, завдяки гарній годині, по ній усе-таки їздили. Найкращою дорогою є суха земля.

Наприкінці одного ясного липневого дня, десь через годину після заходу сонця, біля маленького постоялого двору при в’їзді до Понторсона спинився вершник, що прибув з боку Авранша. Постоялий двір звався «Круа-Браншар», і ще зовсім недавно на його вивісці можна було прочитати: «Є добрий розливний сидр».

Цілий день було жарко, а надвечір знявся вітер.

Подорожній був у простому плащі, що вкривав круп його коня, і в крислатому капелюсі з трикольоровою кокардою (на це могла зважитися тільки смілива людина, бо в цій країні засідок і пострілів з-за рогу кокарда правила за добру мішень). Поли плаща, застебнутого на шиї, розходились, не закриваючи рук, і було видно трикольоровий пояс, з-за якого стирчали рукоятки пістолетів. З-під плаща виглядав кінчик шаблі.

Коли кінь спинився, двері відчинилися, і вийшов господар з ліхтарем у руці. Була саме така пора дня, коли надворі ще досить видно, а у хаті вже темно.

Господар глянув на кокарду і спитав:

— Ви спинитеся тут, громадянине?

— Ні.

— А куди ж ви їдете?

— В Доль.

— Слухайте, краще повертайтесь у Авранш або лишайтесь у Понторсоні.

— Це ж чому?

— Бо в Долі йде бій.

— А! — сказав вершник.

Потім додав: