Розділ «ЧАСТИНІ ТРЕТЯ У ВАНДЕЇ»

— Мої діти!

Тельмарш похилив голову, як винний.

Він думав про маркіза Лантенака, який, безперечно, і не згадував про нього, який, певно, й забув, що десь існує Тельмарш. Він добре розумів це і казав собі: «Коли сеньйор у біді, він тебе знає, а мине лихо — знати не хоче».

І спитав себе: «Заради чого врятував я цього сеньйора?»

І відповів: «Бо він — людина».

А подумавши кілька хвилин, знову поставив собі запитання:

«А чи певен я цього?»

І повторив свої гіркі слова: «Якби ж я знав!»

Вся ця пригода гнітила його, бо в тому, що він зробив, таїлась для нього якась загадка. Він болісно думав. Виходить, добрий вчинок може бути поганим. Хто рятує вовка, той вбиває вівцю! Хто вигоює шуліці крило, відповідає за його пазури.

Він, дійсно, почував себе винним. Несвідомий гнів цієї матері мав підставу.

Те, що він врятував і цю матір після врятування маркіза, трохи втішало його.

Але ж діти!

Мати теж думала про них. Думки обох ішли в одному напрямі і, можливо, зустрічалися в темряві задумливості.

Але от її погляд, в глибині якого була темна ніч, знову спинився на Тельмарші.

— Так не може бути далі, — сказала вона.

— Тсс! — сказав він, поклавши на губи палець.

Але вона продовжувала.

— Ви даремно врятували мене, я вам не прощу цього. Краще б я померла, я б тоді їх побачила. Я знала б, де вони. Вони мене не бачили б, але я була б біля них. Мертва може обороняти своїх дітей.

Він узяв її руку і помацав пульс.

— Заспокойтесь, у вас знову починається гарячка.