Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША НА МОРІ»

У бухті Сен-Мішель невпинно й непомітно виростають і зникають зибучі піщані дюни. У той час між Гюїном і Ардевоном була височенна дюна, від якої тепер і сліду не лишилося. На вершечку цієї на рідкість довговічної дюни був кам’яний стовп, поставлений у XII столітті на спогад про Авраншський собор, що судив убивць святого Фоми Кентерберійського. Звідти видно було всю округу далеко навколо, що давало змогу добре орієнтуватися на місцевості.

Старий попростував до цієї дюни і почав сходити на неї.

Добравшись до вершини, старий сів на один з чотирьох каменів, притулившись до стовпа спиною, і став розглядати географічну карту, розіслану під його ногами самою природою.

Здавалося, що він шукав дорогу серед місць, колись добре йому знайомих. На цій широкій панорамі, тьмяній від присмерку, ясно вирізнялась тільки чорна лінія горизонту на блідому небі.

Видно було скупчення дахів одинадцяти навколишніх містечок і сіл. На чималій віддалі вирізнялися усі дзвіниці, які будуються у прибережних місцях дуже високі, щоб вони могли при потребі служити віхами для мандруючих у морі людей.

Через кілька хвилин старий, здавалося, знайшов у півтемряві те, чого шукав. Погляд його спинився на купці дерев, стін і дахів, ледве помітній серед лугів та лісів і схожій на ферму. Він задоволено кивнув головою, ніби кажучи собі: «Ага! Он воно», і став креслити пальцем у просторі маршрут через огорожі й ниви. Час від часу він придивлявся до безформного і невиразного предмета, що погойдувався над дахом головної будівлі ферми і наче питав сам себе: «Що ж це таке?» Цей предмет здавався безбарвним і нечітким через присмерк. Він маяв на вітрі — отже, це був не флюгер, але не було ніяких підстав гадати, що це прапор.

Він був стомлений і тепер з приємністю сидів на камені, віддаючись тому безтямному забуттю, в яке впадають зморені люди в перші хвилини відпочинку.

Є година дня, яку можна назвати безгомінною, — година тихомирна, година вечора. Була саме така година. Старий тішився нею. Він розглядав, він прислухався. До чого? До спокою. Навіть у сильних натур бувають хвилини меланхолії. Коли раптом цей спокій не то що порушили, а наче підкреслили голоси прохожих. Говорили жінки і діти. Так іноді вриваються в темряву несподівані веселі передзвони. Кущі закривали тих, хто розмовляв, але ясно було, що вони йшли мимо дюни і простували до рівнини та лісу. Ці голоси, ясні й свіжі, долинали до задуманого старого і звучали так виразно, що він чув кожне слово.

Жіночий голос говорив:

— Треба поспішати, тітко Флешар. Сюди йти, чи що?

— Ні, туди.

І діалог між двома голосами — один гучний, другий тихший, продовжувався:

— Як зветься ферма, де ми зупинились?

— Ерб-ан-Пайль.

— І нам іще далеко?

— Добру чверть години.

— Поспішаймо, бо час вечеряти.

— Ми таки справді запізнилися.

— Треба бігти. Але ваші малюки потомилися. А хіба ми вдвох дотягнемо трьох опецьків? І так ви, тітко Флешар, несете одного. А воно ж як камінчик. Ви хоч і відлучили цю ненажеру, а з рук вона не злазить. Це погано. Спустіть її на землю, нехай походить. Ах, вихолоне зовсім наш суп.

— А добрі черевики ви мені дали. Прямо наче на мене шиті.