Розділ «З «Першої Книги Джунглів»»

Бики, зачувши виття Акели, стрімголов посунули вперед, а Сірий Брат вискочив перед коровами й перепинив їм дорогу. Вони кинулися на нього, і він побіг попереду отари до яру, а тим часом Акела гнав биків ліворуч.

– Отак! Ще трохи – і вони помчать як навіжені. Пильнуй, пильнуй, Акело! Тепер тільки клацнеш зубами – і вони кинуться на тебе! Ну й робота – гірше, ніж заганяти чорних оленів! Чи ти коли-небудь думав, що ці лінюхи можуть так бігати? – спитав Мауглі.

– Я… я полював на них колись, – задихаючись від пилу, відповів старий вовк. – Що тепер – гнати їх у джунглі?

– Так, жени! Жени швидше! Рама аж казиться з люті. Ох, якби ж я міг йому сказати, що мені від нього потрібно!

Бики повернули – цього разу праворуч – із шаленим тупотом кинулися в лісові хащі. Хлопці-підпаски, що стерегли стадо за півмилі звідти, мерщій кинулися до селища з криком, що буйволи показилися і втекли.

Задум Мауглі був досить простий. Він хотів пройти окружною стежкою по пагорбах до самого яру, а тоді погнати биків донизу, щоб Шер-Хан потрапив у пастку між биками та коровами. Він знав, що тигр обважнілий після ситого обіду, не зможе битися і не вилізе нагору по схилах. Мауглі як міг заспокоював буйволів, а Акела біг слідом і час від часу підвивав, щоб підігнати відсталих. Довелося зробити чимале коло, щоб не підходити до яру надто близько і не сполохати Шер-Хана. Врешті-решт Мауглі вигнав стадо на крутий трав’янистий схил яру. Крізь віття дерев було видно видолинок, але Мауглі дивився тільки на схили яру і з радістю побачив, що вони дуже круті і що плющ та ліани, які їх укривають, не витримають тигра, якщо він захоче вилізти нагору.

– Дай їм перепочити, Акело, – сказав він, піднявши руку. – Вони ще не вчули тигра. Дай їм трошки спочити. Треба сповістити Шер-Ханові, хто йде. Тепер він наш.

Він приклав долоні до рота і гукнув у яр – це було так само, як крикнути в тунель, луна пішла низом. Та минуло чимало часу, поки у відповідь почулося сонне гарчання ситого тигра, який щойно прокинувся.

– Хто насмілився мене турбувати? – ревнув Шер-Хан, і строкатий павич з вереском випурхнув з яру.

– Це я, Мауглі! Тобі час показатись на Скелі Ради, коров’ячий злодюго! Донизу! Жени їх донизу, Акело! Униз, Рамо, униз!

Якусь мить стадо стояло непорушно на краю яру, та ось Акела завив на повен голос, і буйволи один за одним поперли в яр, як пароплави перевалюють через пороги. Пісок і каміння ринули навсібіч фонтаном. Зрушивши з місця, стадо вже не могло спинитись, і ледве воно спустилося на дно яру, Рама замукав, відчувши запах Шер-Хана.

– Еге! – сказав Мауглі, що сидів на його спині. – Тепер утямив?

І навала чорних запінених морд, рогів і вибалушених очей помчала яром, як гірський потік у повінь. Слабших буйволів відтіснили до схилів яру, де вони насилу виборсалися крізь зарості ліан. Буйволи мали напасти всі заразом і щосили – а проти такої навали не встоїть жоден тигр. Почувши тупіт, Шер-Хан схопився з місця і важко пострибав яром униз, озираючись на всі боки в пошуках рятунку. Але схили були надто круті, і він біг далі й далі, розморений ситною їжею та питвом, прагнучи уникнути сутички. Стадо вже хлюпало по калюжі, яку він щойно проминув, і мукало так, що вузький яр аж гудів. Мауглі почув, як з іншого кінця яру долинуло мукання у відповідь, і побачив, як Шер-Хан повернув назад (тигр розумів, що краще стрітися з биками, ніж з коровами і телятами). Потім Рама послизнувся, наступив на щось м’яке і під натиском інших биків стрімголов урізався у другу частину стада. Слабших буйволів ця сутичка звалила з ніг. І обидва стада вирвалися на рівнину, буцаючись і тупцяючи ратицями.

Мауглі трохи зачекав і, сплигнувши зі спини Рами, почав гамселити палицею на всі боки.

– Хутчіш, Акело, розганяй стадо! Розжени їх, а то вони почнуть битися! Отак, жени їх подалі, Акело. Гей, Рамо, Рамо! Ану тихіше, мої любі! Все скінчилося.

Акела і Сірий Брат бігали туди-сюди, кусаючи буйволів за ноги, і хоча спершу стадо знову завернуло до яру, Мауглі зміг зупинити Раму, і решта буйволів пішли за ним до болота.

Шер-Хана більше не треба було топтати. Він був мертвий, і до нього вже зліталися шуліки.

– Це була справді собача смерть, браття, – сказав Мауглі, виймаючи ніж, який завжди носив на шиї в піхвах відтоді, як почав жити серед людей. – Та він усе одно був боягузом і не став би до бою. Авжеж! Його шкурі місце на Скелі Ради. А тепер нумо до роботи!

Хлопець, вихований людьми, ніколи б не взявся сам-один здирати шкуру з десятифутового тигра, але Мауглі краще від будь-кого знав, як зняти шкуру звіра. Проте справа ця досить марудна, і Мауглі морочився з годину, поки відрізав шкуру ножем, а вовки дивилися, висолопивши язики, чи підходили і смикали шкуру, коли він наказував.

Раптом чиясь рука лягла на плече Мауглі, і, підвівши очі, хлопець побачив Балдео з мушкетом. Підпаски розповіли селянам про те, що буйволи показилися і втекли, і Балдео вийшов злющий, збираючись покарати Мауглі за недогляд. Вовки, побачивши людину, одразу сховалися.