Розділ «З «Першої Книги Джунглів»»

Мауглі й сам не знав про свою силу. У джунглях він почувався слабшим за звірів, а тут люди казали йому, що він дужий, як бик. Він не знав страху, і коли жрець сказав йому, що бог у храмі розгнівається на Мауглі, якщо той буде красти в жерця мангові плоди, Мауглі схопив статую ідола, приніс її до жерця додому і попросив зробити так, щоб бог розсердився й Мауглі міг з ним побитись. Жрець не міг чути такого страшного неподобства, але сяк-так заспокоївся, коли чоловік Мессуа насипав йому чимало срібних монет, щоб власкавити бога.

До того ж Мауглі не розумів різниці між людьми, яку створюють касти. Коли віслюк гончаря впав у яму, Мауглі витяг його за хвоста і допоміг укласти горщики, які гончар віз на ринок у Канхіварі. Це вже нікуди не годилося, бо гончар належав до нижчої касти, а віслюк – тим паче. Коли жрець почав сварити Мауглі, той відповів, що всадовить на віслюка його самого; і тоді жрець поскаржився чоловікові Мессуа й додав, що треба якнайскорше зайняти Мауглі якимось ділом. Після цього сільський староста наказав Мауглі зранку йти на пасовисько і стерегти буйволів. Це найбільше втішило самого Мауглі. Того ж вечора, вважаючи, що він уже приносить селянам неабияку користь, він приєднався до товариства, яке після роботи збиралося на кам’янистому майданчику під великою шовковицею. Тут було сільське збіговисько, куди приходили викурити люльку і сільський староста, і перукар, і сторож, що знали всі сільські побрехеньки, і старий Балдео, сільський мисливець, у якого був справжній англійський мушкет. У верхів’ї дерева сиділи мавпи, а в норі під камінням майданчика жила кобра, якій щовечора ставили мисочку молока, бо вважали її священною. Літні чоловіки сиділи навколо дерева, балакали до пізньої ночі й курили тютюн з великих кальянів. Вони розповідали дивовижні історії про людей, богів та привидів, а Балдео розводився про усілякі дива, про звичаї звірів у джунглях, і діти, що сиділи поза колом, витріщалися на нього у захваті. Найбільше було розповідей про звірів, бо джунглі починалися одразу за селищем. Олені й дикі свині витоптували поля, а часом у сутінках тигр міг схопити людину біля самісіньких сільських воріт.

Мауглі, звісно, дуже добре знав те, про що йшла мова, і затуляв лице долонями, аби не бачили, як він сміється. Балдео, поклавши мушкет на коліна, розповідав одну побрехеньку за іншою, а Мауглі аж трясся від сміху.

Балдео твердив, що тигр, який вкрав сина Мессуа, був зачаклований і що в нього переселилася душа старого лихваря, померлого кілька років тому.

– Їй-бо, це так, – казав він, – бо Пуран Дас завжди кульгав. Йому перебили ногу під час бунту, коли спалили всі його грошові книги, а цей тигр, про якого я кажу, теж кульгавий: він петляє.

– Атож, так воно й є! – підтакнули сивобороді мудреці, закивавши головами.

– Невже всі ваші розповіді – отака полова? – сказав Мауглі. – Цей тигр кульгає, бо такий вродився, і всі про це знають. А твердити, наче душа лихваря живе у звірові, що боягузливіший від шакала, можуть лише дурні діти.

Балдео аж укляк з подиву, а староста витріщив очі.

– Еге! То це ж хлопчина з джунглів! – мовив Балдео. – Коли вже ти такий розумний, то віднеси шкуру цього тигра в Канхівару – уряд призначив сто рупій за його голову. А ще краще прикуси язика, коли говорять старші.

Мауглі підвівся, щоб піти геть.

– Я увесь вечір лежав тут і слухав, – кинув він через плече, – і за цей час Балдео хіба що двічі сказав правду про джунглі, хоч живе з ними поруч. То як я можу вірити в байки про богів, привидів і злих духів, яких він нібито бачив?

– Хлопцеві час до череди, – сказав староста. А Балдео лише сопів та кректав, розлючений такою зухвалістю.

У багатьох індійських селах хлопці зранку виганяють корів і буйволів пастися, а ввечері женуть їх додому, і ті ж самі буйволи, що затоптали б до смерті дорослого, дозволяють лупцювати себе дітлахам, які ледве можуть дотягтися до їхньої морди. Поки хлопці при буйволах, тваринам нічого не загрожує – навіть тигр не одважиться напасти на стадо. Та якщо вони подадуться збирати зілля чи ловити ящірок, тигр може схопити будь-кого з них.

На світанку Мауглі проїхався сільською вуличкою верхи на спині Рами, найдужчого буйвола з череди. Сіро-сині буйволи з довгими, загнутими назад рогами і лютим поглядом виходили з хлівів і йшли за своїм ватажком Рамою, і Мауглі одразу показав решті хлопців, хто тут буде за старшого. Він поганяв буйволів гладеньким бамбуковим кийком і сказав одному з хлопчаків, на ймення Камія, що подасться з буйволами далі, а вони нехай пасуть корів самі й тримаються поблизу череди.

Індійське пасовище – то саме лише камінюччя, чагарники, суха трава і неглибокі виярки, у яких череда ховається від спеки. Буйволи зазвичай тримаються ближче до боліт, де багато мулу, і можуть годинами лежати у нагрітій сонцем твані. Мауглі пригнав череду на той край рівнини, де Вайнганга вибігає з джунглів, сплигнув з шиї Рами, підбіг до бамбукового гаю і побачив там Сірого Брата.

– Слухай, – сказав Сірий Брат, – я вже хтозна-відколи чекаю тебе тут. Нащо тобі цей клопіт із стадом?

– Так мені звеліли, – відповів Мауглі. – Зараз я сільський підпасок. А де Шер-Хан?

– Він повернувся в ці краї і довго тебе вистежував. А тепер пішов знову, бо тут мало здобичі. Він хоче тебе вбити.

– Гаразд! – сказав Мауглі. – Поки його тут немає, ти або хтось із чотирьох братів маєте сидіти на цій скелі, щоб я міг тебе бачити, коли виходитиму з села. Коли він повернеться, чекайте мене в яру посеред рівнини, під деревом дхак. Навіщо самим лізти в пащу Шер-Ханові?

Потім Мауглі задрімав у холодку, а буйволи паслися довкола. Пасти худобу в Індії – то робота для лінивих. Корови неквапно переходять з місця на місце і ремиґають, потім полежать трохи й знову плентаються далі – і навіть не мукають. Вони заходять у багнюку по самі морди, так що видно лише ніс та сині, наче кришталеві, очі, і лежать, мов колоди. Розжарені сонцем скелі наче пливуть у легкому мареві, і підпаски чують тільки посвист невидимого шуліки (завжди тільки одного) у них над головою, і знають, що коли хтось із них загине чи корова здохне, цей шуліка шугне донизу, а його сусід за багато миль звідси побачить це і полетить слідом, а потім іще один, і ще – тож варто комусь померти, вмить з’явиться з двадцятеро голодних птахів. Хлопці куняють на сонечку, прокидаються і знову дрімають, або плетуть маленькі кубельця із сухої трави і садовлять туди коників, а то ще ловлять богомолів і примушують їх битися; а ще майструють намисто з червоних та чорних горіхів чи дивляться, як ящірка гріється на камені або змія біля калюжі полює на жабку Потім вони співають довгих пісень з протяжним приспівом, і день для них триває довше, ніж для інших людей – усе життя. А ще вони часом виліплюють з глини палац або храм з фігурками людей, коней та буйволів, укладають людям у руки палички, наче то вельможні пани, а інші люди – їхні воїни, або так, наче це боги, а решта їм моляться. А коли звечоріє, хлопці зганяють череду, буйволи піднімаються з багнюки з плюскотом, гучним, наче гарматний постріл, і стадо поволі тягнеться через сірі луки додому, до мерехтливих вогників селища.