Розділ «З «Першої Книги Джунглів»»

І в джунглях ми прославимось навік!

«Тигр, тигр!»

– Що ти вполював, розкажи мені, друже?

– Всю ніч пильнував, та щастило не дуже.

– То здобич і в тебе тікає, бува?

– Ще й досі у джунглях блукає жива.

– О славний мисливцю, та де ж твоя сила?

– Із кров’ю покинула зранене тіло.

– А зараз куди поспішаєш ти, брате?

– У рідну печеру, щоб там помирати.

Після бою на Скелі Ради Мауглі покинув вовче лігво і спустився вниз, до зораних полів, де жили люди, проте й там не лишився – джунглі були надто близько, а він знав, що після Ради матиме там багато ворогів. Тому він побіг долиною і подолав миль із двадцять риссю, аж поки не опинився в незнайомій місцині. Тут починався широкий скелястий діл, помережаний рівчаками. З одного боку тулилося маленьке село, з іншого – густий ліс півколом підступав до самого пасовиська і різко обривався, наче зрізаний ножем. Тут паслися корови та буйволи, і сільські хлопці-підпаски, побачивши Мауглі, з криком дременули геть, а бездомні руді собаки, яких повно біля кожного індійського селища, гавкали, аж надривались. Мауглі пішов далі, бо йому хотілося їсти, і, підійшовши до сільської околиці, він побачив, що великий кущ колючого терня, яким затуляють ворота на ніч, відсунутий убік.

– Хм! – сказав Мауглі (він уже не раз бачив такі загорожі під час своїх нічних прогулянок). – Отже, і тут бояться Народу Джунглів!

Він усівся біля воріт і, щойно надвір вийшов чоловік, хутко звівся на ноги, розкрив рота і показав на нього пальцем, мовляв, він голодний. Чоловік зиркнув, побіг чимдуж єдиною сільською вулицею і гукнув кремезного чолов’ягу в білій одежі, з червоно-жовтою позначкою на лобі. Жрець підійшов до воріт, а слідом за ним прибігло ще з сотню селян – вони витріщалися на Мауглі, тицяли на нього пальцями і галасували на все горло.

«Які вони нечемні, ці люди! – подумав Мауглі. – Так поводяться лише сірі мавпи». І, відкинувши з чола своє довге волосся, він похмуро глянув на людську юрму.

– Чого ви боїтеся? – сказав жрець. – Бачите відмітки на його тілі? Це сліди вовчих зубів. Він вовчий виплеканець і приблудився до нас із джунглів.

Вовчата, граючись із Мауглі, частенько кусали його надто сильно, і руки й ноги в хлопця були всі в білих рубцях. Але сам Мауглі ніколи б не назвав ці рубці укусами: він знав, що таке справжні укуси.

– Ох, ох! – забідкалися дві чи три жінки. – Геть покусаний вовками, ой лишенько! А хлопченя гарне. Оченята, як вогники. Поглянь, Мессуа, він схожий на твого сина, якого вкрав тигр.

– Дайте-но подивитися, – мовила жінка з важкими мідними браслетами на зап’ястях та щиколотках і, прикривши очі долонею, поглянула на Мауглі. – Так, справді схожий! Він худіший, зате з лиця – точнісінько як мій синочок.

Жрець був хитрий пройда і запам’ятав, що чоловік Мессуа – заможний селянин. Тому він звів очі до неба і поважно виголосив:

– Що джунглі взяли, те й віддали. Візьми хлопця до себе в дім, сестро, і шануй жерців, які бачать людське майбутнє.