Розділ «З «Першої Книги Джунглів»»

«Клянуся буйволом, що мене викупив, – подумав Мауглі, – так само мене роздивлялася Зграя! Ну, якщо я людина, то й буду людиною».

Юрма розійшлася, а жінка подала Мауглі знак іти за нею до хати. Там стояло червоне лаковане ліжко і було ще багато чудних речей: велика глиняна макітра для зерна, прикрашена химерним візерунком, півдесятка мідних казанів, ідол у маленькій ніші, а на стіні – справжнє люстерко, з тих, що продаються на сільському ярмарку.

Жінка дала Мауглі досхочу молока та хліба, а потім поклала руку йому на голову і зазирнула в очі: вона все-таки гадала, що то справді її син повернувся з джунглів, куди його забрав тигр. І тихенько покликала:

– Натху! О, Натху!

Мауглі нічим не виявив, що знає це ім’я.

– Хіба ти забув той день, коли я купила тобі нові черевички? – Вона торкнулася його ступні, твердої, мов ріг. – О ні, – сумно мовила вона, – ці ноги ніколи не носили черевиків. Але ти схожий на мого Натху і будеш мені за сина.

Мауглі почувався ніяково, бо досі ще ніколи не бував в оселі під дахом. Проте, роздивившись солом’яну стріху, він побачив, що зможе звідси видертись, коли захоче, і що на вікні немає засувки.

«Нащо бути людиною, якщо не розумієш людської мови? – подумав він. – Тут я так само німий та глухий, як людина – у джунглях. Треба вивчити їхню мову».

Живучи з вовками, він недаремно навчився кричати по-оленячому і рохкати, як дикий кабан. Щойно Мессуа промовляла якесь слово, Мауглі тут же повторював його і до вечора вже вивчив назви багатьох речей у кімнаті.

Настав час укладатися спати, але Мауглі не хотів лягати в хаті, що нагадувала йому пастку, і, ледве замкнули двері, він вистрибнув у вікно.

– Облиш його, – сказав чоловік Мессуа. – Не забувай, він ще ніколи не спав у ліжку. Якщо він справді посланий нам замість сина, то нікуди не втече.

Мауглі розлігся у високій траві край поля. Та не встиг він заплющити очі, чийсь холодний ніс штовхнув його в шию.

– Тьху! – сказав Сірий Брат (то був старший з дітей матері-Вовчиці). – І задля цього я біг за тобою двадцять миль! Від тебе тхне димом і хлівом – як від людини. Вставай, Малий Брате, я приніс тобі новину.

– Чи всі здорові у джунглях? – спитав Мауглі, обнявши його.

– Усі, крім вовків, обпечених Червоною Квіткою. Слухай далі. Шер-Хан полюватиме далеко в лісі, поки його шкура не загоїться, – він добряче обпікся. Він поклявся, що вкине твої кістки у воду Вайнганги, коли повернеться.

– Це ми ще побачимо. Я теж дав клятву. Але чути новини завжди приємно. Я сьогодні дуже втомився від усього нового, Сірий Брате, але ти завжди розповідай мені про все нове.

– Ти не забудеш, що ти вовк? Люди не змусять тебе нас забути? – з тривогою спитав Сірий Брат.

– Ніколи! Я ніколи не забуду, що люблю тебе і всіх у нашій печері. Та не забуду й того, що мене вигнала Зграя.

– Але інша Зграя теж може тебе вигнати, Малий Брате. Люди – то люди, і їхня мова – все одно що кумкання жаб у болоті. Коли я прийду знов, то чекатиму на тебе в бамбуковому гаю край пасовиська.

Упродовж трьох місяців після цієї ночі Мауглі майже не виходив за сільські ворота, бо старанно вивчав людські звичаї. Передовсім йому довелося одягти пов’язку на стегна, що було дуже незручно, потім навчитися рахувати гроші, не знати для чого, і ще орати землю, хоч і в цьому він не бачив ніякої користі. Сільські дітлахи весь час насміхалися з нього. Добре, що Закон Джунглів навчив Мауглі володіти собою, бо в джунглях від цього залежить життя і здобич. Та коли діти дражнили його за те, що він не хотів бавитися з ними чи запускати змія, або за те, що неправильно вимовляв якесь слово, його спиняла лише думка про те, що мисливцю не годиться убивати слабких та безпорадних дитинчат.