Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— І Ви гадаєте, я докладу до цього руку?

— У цьому немає потреби.

— Але ж Ви щойно самі сказали, я мав би передати пляшечку Васертрумові…

Харусек похитав головою.

— Повернувшись додому, Ви самі побачите, що він уже її поцупив.

— Звідки Вам знати? — здивувався я. — Така людина, як Васертрум, ніколи не накладе на себе руки… надто боягузливий… ніколи не піддасться імпульсивному поривові…

— Тоді Ви не знаєте, що таке підступна отрута навіяння, — похмуро урвав мене Харусек. — Якби я говорив буденно, звичними словами, може, б і Ваша правда була, але я врахував усе, найменшу зміну тональності в голосі. Тільки найвульгарніший пафос діє на таких покидьків! Повірте мені! Я міг би до найдрібніших деталей відтворити його міміку на кожну мою репліку. Навіть найвідвертіший кіч, як називають усіляку мазанину художники, витисне сльозу, вразить у самісіньке серце звироднілу до мозку кісток юрбу. Подумайте, якби було інакше, хіба б уже давно вогнем і мечем не винищили театри! Мерзотника пізнати по сентиментальності! Тисячі бідаків можуть гинути з голоду — ніхто не заплаче, та досить розцяцькованому блазневі на сцені закотити згорьовано очі, вони ридма ридатимуть. Якщо батечко Васертрум завтра й забуде, можливо, те, від чого нині так страждав, кожне моє слово знову в ньому оживе, як прийде час, як сам собі видасться нестерпно нікчемним. У моменти найглибшого відчаю достатньо незначного поштовху — я вже про це подбаю! — щоб останній боягуз схопився за отруту! Треба тільки мати її під рукою! Теодорчик теж, мабуть, не вдався б до отрути, якби я йому не допоміг…

— Ви страшна людина, Харусеку! — нажахано вигукнув я. — Невже Вам зовсім не…

Він прожогом затулив мені рота й заштовхав у темний кут.

— Тихо! Он він іде!

Сходами спускався Васертрум. Нетвердим кроком, тримаючись за стіну й похитуючись, він проминув нас, не помітивши.

Харусек похапцем потиснув мені руку й крадьки подався за ним.

Повернувшись до помешкання, я побачив, що троянда й пляшечка зникли, замість них на столі лежав золотий, погнутий годинник лахмітника.

Щоб забрати свої гроші, треба вісім днів зачекати — такі правила обслуговування клієнтів, сказали мені в банку.

Я попросив покликати директора, мовляв, час підтискає, за годину мені від’їжджати…

Директора на місці немає, та й нічого він не змінить — була відповідь. Якийсь жевжик з скляним оком, який одночасно зі мною підійшов до віконця, посміявся з мене.

Аж вісім сірих, жахливих днів чекати своєї смерті!

Це ж як цілу вічність…

Я був такий пригнічений, що навіть не зауважив, як вже чимало часу крокував туди й сюди перед дверима якоїсь кав’ярні.

Нарешті ввійшов досередини, лиш би позбутися нав’язливого жевжика зі скляним оком, той ні на крок не відставав від мене від самого банку; коли ж я позирав на нього, відразу потуплював очі, ніби щось шукав під ногами.