Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Він мав на собі надто тісну, світло-картату маринарку й чорні, засмальцьовані штани, що мішками відвисали на колінах. На лівому чоботі виднілася випукла, овальна шкіряна латка; здавалося, він каблучку носив на пальці ноги.

Не встиг я сісти за столик, як жевжик також увійшов до кав’ярні й примостився за сусіднім столом. Я гадав, він хоче вижебрати в мене грошей, і вже поліз по гаманця, та враз помітив великого діаманта, що виблискував на його товстому, як у м’ясника, пальці.

Минала година за годиною, я ледь не божеволів від внутрішньої тривоги, але куди я ще міг піти? Додому? Волочитися вулицями? Одне гірше за інше…

Сперте повітря, монотонне, безугавне стукотіння більярдних куль; сухий, безперервний кашель якогось підсліпуватого газетяра; довгоногий, мов бусол, митник поперемінно колупався у носі або жовтими від цигарок пальцями розчісував перед кишеньковим люстерком свої вуса; гамір одягнених у коричневий оксамит бридких, спітнілих, галасливих італійців, що з’юрмилися за картярським столиком у кутку й з пронизливим вереском, грюкаючи кулаком по столі, то викидали карти, то плювалися, відригуючи. Я не мав куди подітися, змушений був дивитися на весь цей шарварок, подвоєний, потроєний у настінних дзеркалах! Видовище поволі висмоктувало мені кров із жил…

Помалу сутеніло… Плоскостопий, запобігливий кельнер обходив газові ріжки, штурхав їх палицею, аби врешті, скрушно похитуючи головою, упевнитися, що вони не хочуть горіти.

Щоразу, повертаючи голову, я зустрічався з пронизливим вовчим поглядом жевжика зі скляним оком, а той поспіхом ховався за газетою або вмочував свої брудні вуса у філіжанку з давно випитою кавою.

Він глибоко насадив на голову твердого, круглого капелюха, аж вуха загнув, однак іти собі геть наміру наче б не мав.

Це ставало нестерпним.

Я заплатив і встав з-за столу.

Тільки-но хотів зачинити за собою скляні двері, як хтось перехопив клямку мені з-під рук. Я озирнувся:

Знову той молодик!

Сердитий, я повернув ліворуч, у напрямку єврейського міста, але жевжик заступив мені дорогу.

— Та відчепіться ж Ви нарешті! — скрикнув я.

— Прошу праворуч! — коротко мовив він.

— Що це означає?

— Ви Пернат? — зухвалим тоном запитав молодик.

— Ви, мабуть, хотіли сказати — пан Пернат?

— Жодних вибриків! Підете зі мною! — зловтішно усміхнувся він.

— Ви збожеволіли? Хто Ви такий?

Чоловік нічого не відповів, відгорнув плащ і крадькома показав на витертий бляшаний значок, причеплений до підкладки.