Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Я збагнув: цей хлюст з таємної поліції і хоче мене арештувати.

— Та скажіть уже, заради Бога, у чім річ?

— На все свій час! Довідаєтесь у відділку… А тепер — марш, марш! — грубо рявкнув він.

Я запропонував йому гукнути візника.

— Обійдетеся!

Ми подалися до поліції.

Жандарм провів мене до дверей.

— прочитав я на порцеляновій табличці.

— Заходьте, будь ласка, — запросив жандарм. Дві заяложені конторки, завалені паперами, стояли одна навпроти іншої.

Пара перекошених стільців між ними. Портрет цісаря на стіні.

Слоїк з золотими рибками на підвіконні.

Більше нічого в кімнаті не було.

З-за конторки ліворуч визирала з-під обшарпаних штанин клишонога ступня і капець з грубої повсті.

Я почув шарудіння. Хтось пробурмотів кілька слів чеською мовою, відразу по тому з-за правої конторки вигулькнув сам пан поліцейський радник і став переді мною.

То був невисокий чоловічок з сивою гоструватою борідкою. Дивну він мав звичку: перш ніж заговорити, шкірив зуби, як той, хто дивиться на сліпуче світло; при цьому міцно зажмурював очі за окулярами, що надавало його обличчю жорстокого виразу, від якого студеніла кров.

— Ви називаєтеся Атанасіус Пернат, — він зиркнув на порожній аркуш паперу, — і є різьбярем камей…

Відразу ожила клишонога лапа під сусіднім столом, обхопила ніжку стільця, і заскрипіло перо.

Я ствердив:

— Пернат. Різьбяр камей.

— Но, ось ми й зустрілися, пане… Пернат… так, Пернат. Так, так… — пан поліцейський радник умить став, на диво, люб’язним, ніби його ощасливили радісною звісткою, і простягнув мені обидві руки, дуже кумедно намагаючись надати своєму обличчю виразу простака.