Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Мабуть, і він не надав особливого значення події, бо за якийсь час продовжив звідти, де зупинився:

— Отож я казав, що ненавиджу його кров… Ви спиніть мене, майстре Пернат, якщо я знову надто розпалюся. Хочу зоставатися холоднокровним. Не варто марнувати нінащо свої найліпші почування. Бо потім настає ніби важке похмілля. Людина з відчуттям міри повинна тверезо добирати слова, без пафосу, як проститутка чи… чи якийсь там поет… Відколи світ стоїть, нікому й на думку не спало б «заламувати руки» з горя, якби не актори, яким цей жест видавався особливо пластичним.

Я зрозумів, він навмисне теревенить, що на язик спливало, аби відновити душевну рівновагу. Це йому ніяк не вдавалося. Харусек нервово метався кімнатою, хапав усе, що під руку потрапляло, а потім розсіяно ставив на місце й несподівано повертався до своєї теми:

— Я вгадую цю кров у щонайменшому мимовільному порухові людини. Я знаю дітей, які схожі на нього і вважаються його дітьми, та не з одного вони роду — мене не обдуриш! Довгі роки я не знав, що доктор Вассорі його син, але, так би мовити, занюхав його…

Ще малим хлопцем, коли я й підозрювати не міг, який до мене має стосунок Васертрум, — при тих словах Харусек пильно глянув на мене, — я вже володів тим даром. Мене топтали, били, на мені живого місця не було, яке б не зазнало нестерпного болю; мене морили голодом і спрагою, ледь не доводячи до божевілля, спонукаючи їсти сиру землю, але я не міг ненавидіти своїх катів. Просто не міг. У мені не залишалося місця ще й на ненависть… Розумієте? Хоча все моє єство просякнуте нею.

Ніколи Васертрум не заподіяв мені ані найменшої кривди, ніколи не бив мене й не ображав — хоча б раз насварив, коли я вуличним хлопчиськом вештався під ногами! Я це точно знаю, та все ж уся моя лють і жага помсти спрямована проти нього. Лише проти нього!

Навіть у дитинстві я ніколи не дошкуляв йому прикрими витівками, а коли це робив хтось інший, відходив убік. Зате міг годинами стояти у підворітні, зачаївшись за вхідними дверима й припавши до щілин, не зводити з нього погляду, аж мені чорніло в очах від нез’ясовної ненависті.

Гадаю, саме тоді й заклався у мені талант провидництва, який миттю прокидається, досить мені ввійти в контакт з істотою, ба, навіть річчю, пов’язаною з ним. Тоді ж я, певно, підсвідомо вивчив кожний його рух: манеру носити плаща, торкатися предметів, кашляти й пити й ще тисячі інших дрібниць, доки все це настільки в’їлося мені в душу, що з першого погляду, де б це не було, з непомильною точністю впізнавав сліди його перебування.

Згодом це стало заледве не манією: я позбувався невинних речей лише тому, що мене гнітила думка: його рука їх торкалася. І навпаки: інші ставали дорогими моєму серцю, як друзі, які теж бажали йому зла.

Якусь мить Харусек мовчав, втупившись відсутнім поглядом у порожнечу. Його пальці мимоволі гладили терпуг, що лежав на столі.

— А коли кілька співчутливих учителів зібрали трохи коштів на моє навчання, і я зміг студіювати філософію та медицину, зміг при тому навчитися мислити, отоді поступово я збагнув, що таке ненависть. Лише те ми здатні глибоко ненавидіти, що є часткою нас самих…

Отак, крок за кроком, я довідався про все: ким була моя матір, а може… може й досі є, якщо ще жива… і що в моєму тілі, — тут Харусек відвернувся, аби я не бачив його обличчя, — тече його огидна кров… Так, так, Пернате, чом би Вам цього не знати: він мій батько! Тоді я збагнув, де корінь зла… Іноді мені вбачається таємнича закономірність у тому, що я сухотник і кашляю кров’ю: моє тіло опирається усьому, що успадковане від нього, й з обридженням те відкидає.

Часто моя ненависть супроводжувала мене й у снах, намагалася потішити картинами розмаїтих тортур, яких я б міг йому завдати. Але я сам відганяв їх від себе, бо вони завжди мали якийсь прісний присмак і задоволення не приносили.

Отак зосередившись думками на собі, дивуюся: не існує у світі нікого й нічого, що могло б збудити в мене ненависть, ба, просто неприязнь, окрім нього та роду його… І тоді огортає мене відразне відчуття: я міг би стати тим, що називають порядною людиною! Але, на щастя, це не так. Я вже Вам казав: у мені немає більше місця…

Тільки ж не думайте, мовляв, трагічна доля озлила мене (що він заподіяв моїй матері, я довідався значно пізніше). Я зазнав одного радісного дня, з ним не зрівняється ніщо, доступне звичайному смертному. Не знаю, чи відомо Вам, що таке внутрішня, справжня, гаряча побожність? Я теж до того часу не знав… Того дня, коли Вассорі вкоротив собі віку, я стояв унизу, біля ятки, і бачив його тієї миті, коли сповістили новину. Він сприйняв її «тупо», без жодного виразу, як актор-дилетант у мізансцені, вибудуваній реальним життям. Може, з годину простояв у прострації, ледь задерши над зубами криваво-червону заячу губу, а погляд мав такий… такий… звернений у себе… Отоді я відчув пахощі ладану, звіяні крилами архангелів.

Ви знаєте чорний образ Скорботної Діви Марії у Тинському храмі? Я упав перед нею ниць, і раюванням переповнилась душа…

Дивлячись на Харусека з мрійними, великими очима, у яких бриніли сльози, згадав я слова Гілеля про незбагненність темного шляху, простеленого перед братами смерті.

Харусек вів далі:

— Зовнішні обставини, які «виправдовують» чи то пояснюють мою ненависть в очах штатних суддів, Вас, вочевидь, не зацікавлять: факти видаються верстовими віхами, насправді ж, виїденого яйця не варті. Вони, як дражливий для вуха ляскіт корків з-під шампанського — лише недолугим телепням здається, що саме в цьому полягає весь шик забави.

Васертрум усіма звичними для таких типів сатанинськими способами змусив мою матір підкоритися його волі, а може, ще й гірше… А потім… потім продав її… у дім розпусти… Це не важко зробити, якщо бути за панібрата з поліційним начальством… Та не тому, що вона йому остогидла, о ні! Я знаю усі закамарки його серця: того дня, як її продав, він уповні усвідомив, як насправді безмежно її кохає… Такі, як він, чинять ніби всупереч здоровому глузду, але завжди однаково. Його загребуще бабакове начало бунтує при появі покупця, хай той навіть платить добрі гроші; його гнітить лише одне: «необхідність» віддати товар. Поняття «володіти» для нього понад усе, і якби Васертрум міг собі витворити якийсь ідеал, він утілився б в абстрактному понятті «власність»…