Цвак вибіг сходами поперед нас, я чув, як Міріам, донька архіваріуса Гілеля, тривожним голосом розпитувала його, а він намагався її заспокоїти.
Я не силував себе прислухатися, про що вони там балакають, не вловлював сенсу слів, скоріше здогадувався, що Цвак розповідає, мовляв, зі мною трапилося лихо, тож вони прийшли просити надати першу допомогу й повернути мене до тями.
Я ще не міг поворухнутися, невидимі пальці й далі тримали мого язика, однак думка працювала твердо й ясно, страх відпустив мене. Я достеменно знав, де я і що зі мною відбувається; сприймав, як цілком належне, що мене, наче покійника, занесли на ношах до помешкання Шемая Гілеля, поклали на підлогу й залишили на самоті.
Спокійна благодать, яку відчуваєш, повернувшись після довгих мандрів додому, розлилася у моїй душі.
У кімнаті панувала сутінь, розмиті обриси вікна з хрестовидною рамою проступали крізь тьмявий мерехтливий туман, що сіявся знадвору.
Усе навколо я сприймав, як належне, і не здивувався ні тому, що Гілель увійшов з єврейським суботнім семисвічником, ані тому, що він спокійно привітався зі мною, як з людиною, приходу якої тут сподівалися.
Доки він міряв кроками кімнату, переставляв якісь речі на комоді; потім запалив від підсвічника в руках інший семисвічник, мені нараз впало в око те, чого я ніколи в ньому не помічав за всі роки, прожиті в цьому будинку, хоча ми й часто зустрічалися на сходах, три або й чотири рази на тиждень: пропорційність усього його тіла, витончені риси обличчя і шляхетне чоло.
У відсвіті свічок я побачив, що він не старший за мене — щонайбільше сорок п’ять.
— Ти прийшов на кілька хвилин раніше, ніж я сподівався — озвався він за якусь хвилю, — інакше я б уже запалив свічки.
Гілель показав на підсвічники, підійшов до нош і, як мені здалося, спрямував погляд своїх темних, глибоко посаджених очей на когось, хто стояв або вклякав мені у головах, і кого я не міг розгледіти. При цьому він заворушив устами й щось безгучно промовив.
Умить невидимі пальці відпустили мого язика, заціпеніння минулося. Я підвівся і озирнувся: нікого, окрім мене й Шемая Гілеля у кімнаті не було.
Тож те, що він звернувся до мене на «ти», і його слова, що він сподівався мого приходу, стосувалися мене?
Та більше за ці дві обставини вразило мене, що я анітрохи не здивувався.
Гілель, вочевидь, відгадав мої думки, бо приязно усміхнувся, допоміг підвестися з нош і, показавши на фотель, мовив:
— Жодного дива не сталося. Жахають людей тільки примари — кишуф. Життя колеться і пече, як волосяниця, а сонячні промені духовного світу леліють і зігрівають.
Я мовчав, жодна відповідь не спадала мені на думку. Та Гілель її і не сподівався, він сів навпроти мене, невимушено повів далі:
— Навіть срібне свічадо, якби вміло відчувати, страждало б від болю тільки тієї миті, коли його шліфують. Блискуче й гладке, воно віддзеркалює усі картини без болю та тривоги.
— Добре людині, — додав він стиха, — яка може сказати про себе: мене відшліфували.
На мить він поринув у задуму, і я почув, як він прошепотів гебрейською слова: Lischuosècho Kiwisi Adoschem — Я уповаю на поміч твою, Господи!
Потім його голос виразніше забринів у моєму вусі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Елізабет Мак-Нілл » автора Майрінк Ґустав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ґустав Майрінк Ґолем“ на сторінці 31. Приємного читання.