Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Потім старий архіваріус випровадив мене на сходи, дав запалену свічку, щоб я міг присвітити собі, доки підніматимуся до свого помешкання…

Я ліг у ліжко трохи поспати, але солодка дрімота ніяк не хотіла огортати мене, натомість на мене найшов якийсь дивний стан: не сон, не марення, але й не дійсність.

Світло я вимкнув, однак бачив усе навколо так виразно, що міг розрізнити кожну дрібничку. Я почувався цілком комфортно, мені не дошкуляла болісна тривога, як це часто буває в такому стані.

Ще ніколи в житті не був я здатний мислити так гостро й ясно, як тепер. Здоровий, бадьорий ритм пульсував моїми нервами, привів до ладу думки, вишикував їх стрункими лавами, як армію, готову до моїх наказів. Варто було лише гукнути, і вони виструнчувалися переді мною, виконували все, чого б я не забажав.

Мені згадалася камея з авантюрина, гарного зеленого коштовного каменю, над якою я марно бився ось уже кілька останніх тижнів, бо численні вкраплення кварцу заважали проступити тим рисам обличчя, які вимальовувалися у моїй уяві, — і раптом рішення прийшло само, я точно знав, як вести різця, щоб впоратися зі структурою каменю.

Ще донедавна я був рабом навали фантасмагоричних образів та примарних видінь, про які й сам часто до пуття не знав, були то думки чи відчування, а тепер я — цар і бог у власному царстві.

Обрахунки, з якими раніше ледве давав собі раду на папері, тепер заввиграшки складалися у моїй голові. А все за допомогою нової здатності, яка прокинулася у мені, бачити й запам’ятовувати саме те, що я цієї миті потребував: цифри, форми, предмети й кольори. Якщо ж мова заходила про царину, де ці знаряддя виявлялися безсилими, — філософські проблеми чи щось подібне, — внутрішній зір заміняв слух, причому чув я голос Шемая Гілеля.

Дивовижні одкровення відкрилися мені.

Що я тисячі разів байдуже, як щось незначуще, пропускав повз вуха, поставало переді мною вагоме й сповнене глибокого сенсу; що я завчав «напам’ять», ставало нараз моїм набутком. Таїни творення слів, про які я й не здогадувався, оголювалися переді мною.

«Високі» ідеали людства, які досі з шляхетною міною радника від комерції чи з увішаними орденами пафосними грудьми погорджували мною, тепер запобігливо здирали маску з мармизи й розшаркувалися з вибаченнями, мовляв, вони й самі злидарі, однак можуть послужити підпорками якомусь ще нахабнішому обманові.

Чи таки не наснилось все це мені? Чи й справді розмовляв я з Гілелем?

Я шарпнувся до фотелю біля мого ліжка.

Усе правильно: там лежала свічка, яку мені дав з собою Шемай. Щасливий, мов дитина, яка різдвяної ночі впевнилася в існуванні живої чарівної ляльки-паяца, я знову затишно вмостився серед подушок.

І, як пес-нишпорка, заглибився у хащі таїн духу, що мене оточували звідусіль.

Спершу я спробував дістатися до тієї миті в моєму житті, доки сягали спогади. Лише звідти, здавалось мені, я б, можливо, зміг осягнути той відтинок свого буття, який, за дивним збігом долі, зоставався укритий мороком.

Та, незважаючи на всі мої потуги, далі темного двору нашого будинку виборсатися у своїй уяві не міг, бачив тільки крізь просвіт підворітні ятку Аарона Васертрума — ніби століття прожив різьбярем камей у цьому домі: завжди одного віку, дитиною себе не пам’ятав.

Я вже хотів, утративши надію, відмовитися від подальшого нишпорення у закамарках минулого, як раптом з неймовірною ясністю збагнув, що в моїх споминах широкий путівець подій упирається в арку підворітні, я ж оминув увагою сплетіння дрібних, вузеньких стежок, які завжди супроводжують головні шляхи. «Звідки, — майже криком пролунало мені в вухах, — добув ти знання, завдяки яким маєш тепер змогу жалюгідно животіти?! Хто навчив тебе різьбити камеї і все інше? Читати, писати, розмовляти… і їсти, і ходити, дихати, думати, відчувати?..»

Я відразу вхопився за пораду свого внутрішнього «я». Ретельно, крок за кроком, відмотав своє життя назад.

Змусив себе міркувати в зворотній послідовності, не минаючи ані дрібниці: що трапилося щойно, з чого все почалося, що було перед тим і що було опісля?

Ось знову я опинився біля арки воріт.