Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

— Трачу все!

Хлопці незмінно вітали це моє рішення схвальними вигуками, а потім починалася штовханина, — вирішувалося, хто йтиме поряд зі мною, хто попереду й хто позаду.

— Ми ж з тобою друзяки, Алане…

— Пам’ятаєш — я дав тобі вчора пів-яблука…

— Я сюди перший став…

— Ну, куди ти лізеш…

— Ми з Аланом давні друзяки, правда ж, Алане?

В нашій школі вважалося, що той, хто за тебе тримається, має на тебе якесь право — принаймні, право вимагати від тебе уваги. Я йшов, отже, в центрі маленького тісного гурту, й усі хлопці міцно трималися за мене. А я міцно стискав у руці трипенсовик.

Коли ми зупинялися перед вітриною, на мене вивергалася злива порад:

— Пам’ятай, Алане, на пенні дають вісім анісових кульок. Скільки нас тут, Семе? Нас якраз вісім, Алане…

— Нема льодяників кращих за локричні…

— Ні, найкращі — шербетові. З них можна зробити ситро.

— Не штовхайся, я перший став поряд з ним…

— Ти скажи — цілих три пенси!

— Алане, бери мою рогачку, коли схочеш!

Я дивився на мішечок з льодяниками, що лежав у траві. Я навіть думки такої не припускав, щоб залишити їх там. Адже це були мої льодяники. Їх дали мені. А що ноги не ходять — то байдуже. Я будь-що доберуся до мішечка!

Крісло стояло край доріжки, що огинала лужок. Льодяники лежали посеред лужка. Я вхопився за бильця крісла й почав розгойдувати його з боку на бік, аж доки колеса почали відриватися від землі. Ще одне зусилля — і крісло брязнуло набік, викинувши мене долілиць у траву. Нога в лубку вдарилась об камінь. Від несподіваного болю я люто охнув і вискуб жмуток трави. Не знаю чому, але вигляд блідо-зелених корінців, що прихопили з собою грудку землі, подіяв на мене заспокійливо. За мить я почав підтягуватися на руках до цукерок, лишивши позаду подушку, ковдру, книжку… Добувшись до паперового мішечка, я схопив його й усміхнувся.

Одного разу батько попросив мене перекинути мотузку через гілку, і, коли я виліз на дерево, батько захоплено вигукнув:

— Єсть! Зроблено!

І тепер, відкриваючи мішечок, я подумки сказав собі: «Єсть! Зроблено!» Після хвилинного приємного знайомства із вмістом мішечка я видобув льодяник з написом: «Люблю тебе».