Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Тоді мені закортіло перевірити, як далеко я можу плюнути. Я знав одного хлопця, що вмів плювати аж через дорогу, але в нього не було переднього зуба. Я помацав свої зуби, та жоден навіть не хитався.

Потім я уважно оглянув усі казуарини й вирішив, що можу видряпатися на будь-яку, за винятком одної, а втім, вона й не варта була того, щоб на неї видряпуватися.

Незабаром на вулиці з’явився хлопець. Він ішов і стукотів кийком по прутах огорожі, а слідом за ним біг цуцик каштанової масті. Ми з цим хлопцем були знайомі, його звали Джордж. У дні відвідин він приходив до лікарні зі своєю матір’ю й часто дарував мені всяку всячину — книжечки, сигаретні картки,[2] іноді льодяники. Джордж мені подобався, бо вправно полював на кролів і приручив тхора. До того, він мав добру вдачу.

— Я б тобі ще багато чого приніс, — сказав він мені одного разу. — Але мені не дозволяють.

Його песика звали Снайп, і він був такий малий, що залазив навіть у кролячу нірку, але, як розповідав Джордж, битися він ладен був з ким завгодно, аби лише бійка була чесна.

— Без доброго пса мисливець — не мисливець, — твердив він.

Я погоджувався з ним, але вважав, що коли вже заводити пса, то неодмінно хорта, — звісно, якщо мати дозволить.

Джордж поділяв мої погляди на хортів. Але він похмуро зауважив, що жінки не люблять собак цієї породи.

Я це теж помітив.

Джорджа я вважав розумним хлопцем і розповів про нього своїй матері.

— Він гарний хлопчик, — сказала вона.

Таке визначення не дуже припало мені до вподоби, і я подумав, що, може, він все ж таки не надто гарний.

— Я не люблю мазунчиків, а ти? — спитав я його потім. Це була перевірка.

— Тьху, звісно, ні! — відповів він.

Відповідь цілком задовольнила мене, і я вирішив, що Джордж, хвалити бога, не такий гарний, як гадає моя мати.

Побачивши, що він іде вулицею, я страшенно зрадів.

— Як справи, Джордже? — загорлав я.

— Та непогано, — відповів він. — Тільки мати веліла мені йти просто додому й ніде не затримуватися.

— А-а, — розчаровано сказав я.

— В мене є льодяники, — повідомив він мене таким байдужим тоном, наче йшлося про найзвичайнісіньку річ.