Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Дитина-каліка не усвідомлює, яких труднощів у житті завдають безживні ноги. Ясна річ, з ними пов’язані всілякі незручності, нерідко вони дратують, але дитина ніколи й гадки не припускає, що скалічені ноги можуть завадити їй зробити те, що вона хоче.

Дитина помічає своє каліцтво лише тоді, коли їй про нього нагадують.

Для дітей не існує ніякої різниці між кульгавою і здоровою людиною. Вони можуть попросити хлопця на милицях збігати кудись, та ще й лаятимуть його, якщо він забариться.

В дитинстві каліцтво не викликає почуття сорому; лише навчившись розуміти погляди тих людей, що не вміють приховувати своїх почуттів, починаєш уникати їхнього товариства. І як не дивно, з неприхованою огидою на каліку дивляться лише кволі, хворобливі люди, свідомі своєї власної неповноцінності. Здорові, сильні люди не цураються каліки, бо їм і на думку не спадає поставити себе на його місце. Лише ті, кому загрожує немічність, лякаються, коли бачать її в інших.

Про паралізовану ногу чи скалічену руку діти розмовляють вільно:

— Дивись, яка в Алана кумедна нога. Він може закинути її собі на плечі.

— А чому в тебе така нога?

Коли хлопець кричить: «Це Алан, мамо, в нього нога скарлючена!» — збентежена мати зразу ж цитькає на нього, забуваючи, що перед нею двоє малих щасливців: її син, гордий з того, що може показати щось незвичайне, й Алан, якому приємно, що його особа викликає таке зацікавлення.

Скалічена нога чи рука нерідко додає авторитету її власникові, а іноді й забезпечує йому привілейоване становище.

Коли ми гралися в цирк, я залюбки погоджувався на роль осла («бо в тебе ж чотири ноги!») й без упину хвицався, радіючи з того, що завдяки «чотирьом ногам» у мене це виходить так добре.

Властиве дітям почуття гумору не обмежене, як у дорослих, поняттями доброго смаку й такту. Діти часто сміялися, дивлячись, як я кульгаю на милицях, і вибухали веселим реготом, коли я падав. І я сміявся разом з ними, бо уявляв собі, як це кумедно, коли дивитися збоку.

Коли ми перелізали через паркан, мене тут підсаджували, а там підхоплювали, і якщо своєю вагою я збивав з ніг тих, хто мене ловив, то разом з ними заходився веселим сміхом..

Я був щасливий. Біль не мучив мене, і я міг ходити. Але дорослі, які навідувалися до нас після мого повернення, не вірили, що я можу бути щасливим. Мою життєрадісність вони називали «мужністю». Часто дорослі відверто говорять про дітей в їхній присутності, неначе діти неспроможні зрозуміти того, що про них кажуть.

— Він веселий хлопчик, місіс Маршалл, дарма, що його спіткало таке лихо, — казали вони, не приховуючи свого здивування.

«А чого б це мені не бути веселим?» — думав я. Послухати їх, то я мав би бути сумним; їхні натяки означали, що на мене чатує якесь невідоме лихо, і це бентежило мене. Врешті-решт я вирішив, що то їм здається, ніби в мене болить нога.

— Нога в мене анітрошечки не болить! — весело казав я тим, хто з неприхованим подивом дивився на моє усміхнене обличчя. — Дивіться! — І я брав свою «погану» ногу руками й закидав її собі на плече.

Деякі дорослі, бачачи це, здригалися й тим неабияк дивували мене. Я звик до своїх ніг і не розумів, чому вони можуть викликати огиду.

Батьки, що вчили своїх дітей виявляти до мене чуйність чи вичитували їм за «брутальність», тільки все псували. Дехто з хлопців, яких батьки переконали, що мені треба «допомагати», починали заступатися за мене:

— Не штовхай його! Ти ж заб’єш йому ногу!

Але я хотів, щоб мене штовхали, і хоч вдачу мав лагідну, незабаром став забіякою, показуючи всім, що мені не потрібні поблажливість і співчуття.