Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

— Які?

— «Лондонська суміш».

— Це ж найсмачніші! А є серед них оті круглі, з цифрами — знаєш, оті із сотнями й тисячами?

— Ні, — відповів Джордж. — Їх я вже з’їв.

— Он як? — промимрив я, раптом засмутившись.

— Підійди до огорожі, я віддам тобі все, що залишилося, — запропонував він. — Я більше не хочу. Вдома у нас їх сила-силенна.

Мені й на думку не спало відмовитися від такої пропозиції, але після марної спроби підвестись я сказав йому:

— Я ще не можу ходити. Мене ще лікують. Я підійшов би, якби не лубок.

— Ну, то я перекину їх тобі через огорожу.

— Давай, Джордже!

Він позадкував від огорожі, щоб узяти розгін. Я схвально стежив за ним.

Кидати Джордж готувався за всіма правилами — знати було майстра.

Він зміряв очима відстань, розпростав плечі й гукнув:

— Ну, лови!

Розгін він почав з навдивовижу вправного підскоку, зробив три широких кроки й кинув…

Перше-ліпше дівчисько кинуло б краще за нього.

— Підсковзнувся, — роздратовано сказав Джордж. — Бісова нога…

Я цього не помітив, але він, мабуть, підсковзнувся-таки, і то вельми невдало.

Я дивився на мішечок з цукерками, що лежав у траві кроків за десять од мене.

— Слухай, — сказав я, — може, ти зайдеш через хвіртку й подаси їх мені?