Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Коли мати прийшла, я вже сидів одягнений на краю ліжка й дивився на порожнє крісло, в якому мені вже не доведеться кататися. Батько не мав грошей на таке крісло, але він змайстрував із старої дитячої коляски триколісний візок, і в ньому мати збиралася довезти мене до заїзду, де батько залишив віз (сам він тим часом повів підковувати коней).

Коли нянечка Конрад поцілувала мене на прощання, я мало не заплакав, але стримався й віддав їй яйця, а також кілька номерів журналу «Бойовий заклик» і пір’я папуги, що його приніс мені батько.

Більше в мене нічого не було, але вона сказала, що й цього досить.

Старша сестра погладила мене по голові й сказала матері, що я гарний хлопчик і коли вже мені судилося бути калікою, то добре, що я став ним у такому ранньому віці: мені неважко буде призвичаїтися до життя на милицях.

— Діти так легко до всього пристосовуються, — запевнила вона мою матір.

Мати в цю хвилину дивилася на мене з глибоким смутком в очах; вона нічого не відповіла старшій сестрі, і я навіть подумав, що це нечемно.

Санітарки помахали мені на прощання, а Татусь потис мені руку й сказав, що я його, певно, ніколи більше не побачу: адже він може от-от сконати.

Закутаний у ковдру, я лежав у візку, стискаючи маленького череп’яного лева, якого мені подарувала нянечка Конрад.

Мати повезла мене вулицею на горб. Виявилося, що по той бік горба не було ніяких див: такі самі будинки, як і скрізь, і велика повітка, що правила за станцію.

Мати спустила візок з тротуару в канаву і вже була витягла його на той бік, коли одне з коліс зісковзнуло з краю бруківки, візок перекинувся, і я випав у канаву.

Я не бачив, як мати силкується підняти візок, що опинився на мені, й не чув, як вона злякано питає, чи я не забився. Я шукав свого череп’яного лева й нарешті знайшов його під ковдрою, та голова в нього була відбита — саме цього я найдужче боявся.

Якийсь чоловік підбіг до матері.

— Допоможіть мені підняти хлопчика, — сказала вона.

— Що з ним сталося? — вигукнув той, легко піднявши візок і поставивши його на колеса. — Що з вашим хлопцем?

— Я перекинула візок. Обережніше! Не ставте його на ноги: він кульгавий.

Цей материн вигук прикро вразив мене. Доти я чув тільки вираз «кульгавий кінь», і це означало, що кінь ні до чого не придатний.

Лежачи в канаві, я звівся на лікті й приголомшено подивився на матір.

— Кульгавий, мамо? — вигукнув я обурено. — Нащо ти назвала мене кульгавим?

10

Слово «каліка» в моїй уяві стосувалося до інших людей, але аж ніяк не до мене. Дорослі, щоправда, весь час називали мене калікою, і врешті-решт я змушений був визнати, що, мабуть, заслуговую на таке назвисько. Але я раз і назавжди вирішив: хай для інших людей каліцтво — непоправне лихо, а для мене воно — ніщо.