Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Доктор Кларк підійшов і став у мене над головою, тримаючи над моїм носом білу подушечку, схожу на мушлю.

Коли доктор Робертсон зробив знак, він просочив подушечку рідиною з маленької синьої пляшечки, і коли я вдихнув, то мало не задихнувся. Я замотав головою, але подушечка весь час висіла над моїм носом, і я побачив барвисті кола, потім мене огорнула хмара, і я полинув на ній у забуття.

Я прокинувся не в своєму ліжку, як обіцяли мені сестра Купер і нянечка Конрад. Я пробивався крізь марево запаморочення, не розуміючи, де я, аж доки раптом, у мить просвітлення, побачив знову стелю операційної. Трохи згодом переді мною вималювалось обличчя сестри. Вона щось казала, але я не зразу почув її.

Вона казала:

— Прокинься.

Мовчки полежавши трохи, я пригадав усе, що було, й подумав, що мене обдурили.

— А я не в ліжку, як ви казали, — прошепотів я.

— Ти прокинувся перше, ніж ми встигли відвезти тебе до палати, — пояснила сестра й додала: — Тобі не можна ворушитися. Зовсім не можна. Гіпс на нозі ще сирий.

Тут я відчув, що нога в мене важелезна, а стегна закуті в твердий, як камінь, гіпс.

— Лежи спокійно, — сказала сестра. — Я на хвилинку вийду. Назирайте за ним, — звернулася вона до нянечки Конрад, яка розкладала інструменти по скляних скриньках.

Нянечка Конрад підійшла до мене.

— Ну, як почуває себе мій хлопчик?

Її обличчя здалося мені прекрасним. Я замилувався її пухкими, рум’яними, мов яблука, щоками, її блискучими оченятами, схованими під густими темними бровами й довгими віями. Я хотів, щоб вона не відходила від мене. Я хотів подарувати їй коня з бідкою. Але мені було зле, і я соромився й не міг сказати їй усього цього.

— То ти ж не рухайся, добре? — сказала вона.

— Здається, я трошки поворушив пальцями ноги, — сказав я.

Чим суворіше мені забороняли рухатися, тим більше мені кортіло порушити цю заборону, — просто щоб побачити, що ж буде. А ще мені кортіло перевірити, чи ворушаться мої пальці. Я знав: упевнившись у цьому, я вже лежатиму спокійно.

— Навіть пальцями не можна ворушити, — сказала вона.

— Більше не буду, — пообіцяв я.

Я залишався на операційному столі до обіду, а тоді мене обережно відвезли до палати; на моєму ліжку була встановлена металева рама, що підтримувала ковдру високо над ногами й заважала бачити Міка, який лежав навпроти.

Був день відвідин, і до палати вже заходили родичі й друзі хворих. Навантажені пакунками, вони простували до того, кого прийшли відвідати, не зводячи з нього очей, збентежені присутністю стількох хворих людей. А хворі теж ніяковіли й удавали, ніби не помічають, що прийшли їхні близькі, аж доки ті не підходили до самого ліжка.