Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

За якийсь час огрядний чоловік, у якого на золотому ланцюжку годинника висіли кілька медалей, оправлений у золото лев’ячий пазур і мініатюрний портрет його матері, вийшов подивитися, хто там бешкетує.

Він наказав батькові йти геть, а коли той знов ухнув, замірився на нього кулаком. Про те, що сталося далі, батько розповідав так:

— Я ухилився, а тоді наскочив на нього й пройшовся кулаками по ребрах — отак — р-раз-два-три, мов на ксилофоні зіграв. Він так хекнув, що з мене мало не злетів капелюх.

Допомігши своєму супротивникові звестися на ноги й струснувши з нього порох, батько зауважив:

— Воно зразу видно, що ви не боєць — забагато витребеньок носите.

— Так, — затинаючись, відповів той. — Забагато… Так-так… У мене щось трохи в голові паморочиться.

— А ви ковтніть оцього, — сказав батько, простягаючи йому пляшку.

Той ковтнув, і вони з батьком міцно потисли один одному руки.

— Він був дядько добрий, — пояснив потім батько. — Тільки злигався з поганою компанією.

Батько об’їжджав коней Каррудерсів і приятелював з їхнім старшим конюхом Пітером Фінлеєм. Пітер часто навідувався до нас, і вони з батьком обговорювали статті, надруковані в «Бюлетені», а також прочитані книжки.

Пітер утік до Австралії від своїх заможних батьків. Він умів розводитися на будь-яку тему. Каррудерси ж, навпаки, красномовством не відзначалися. Розумними їх вважали головним чином тому, що вони вміли в слушну мить докинути «гм, так» або «гм, ні».

Пітер говорив доладно, натхненно, і його охоче слухали. Містер Каррудерс не раз казав, що Пітера зробила цікавим співрозмовником добра освіта, й висловлював жаль з приводу того, що він так і не вибився в люди.

Пітер з ним не погоджувався.

— У мого батька було не життя, а суцільний театр, — розповідав він моєму батькові. — Та ще й який! Насилу я з того театру втік.

Містер Каррудерс не вмів розважати своїх вельможних гостей. Коли ввечері по обіді він сидів з ними за чаркою коньяку, в кімнаті не раз западала гнітюча тиша. На урядовця чи титулованого англійця не справляли ніякого враження «гм, так» або «гм, ні», що злітали з уст містера Каррудерса, і тому, коли в гості до нього приїздили якісь цабе, що звикли по обіді смакувати коньяк за жвавою розмовою, господар посилав у стайню по Пітера.

Одержавши наказ, Пітер заходив до особняка з чорного ходу. В маленькій, спеціально для цього призначеній кімнатці стояло вкрите єдвабним покривалом ліжко, а на ньому лежав один з найкращих костюмів містера Каррудерса. Пітер надягав цей костюм і з’являвся у вітальні, де його рекомендували присутнім як гостя з Англії.

За обіднім столом Пітерові дотепні жарти й оповіді захоплювали гостей, а містер Каррудерс мав можливість глибокодумно докидати свої «гм, так» або «гм, ні».

По тому як гості розходилися по своїх кімнатах, Пітер скидав хазяїнів костюм і повертався до своєї комірчини за стайнею.

Якось він прийшов до батька з проханням від містера Каррудерса: мовляв, чи батько не міг би показати клас верхової їзди якимсь поважним гостям, що бажають побачити «справжню Австралію».

Спершу батько обурився й послав містера Каррудерса під три чорти, а потім погодився — з умовою, що одержить за це десять шилінгів.