Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Але біль не проходив.

Коли я лежав на операційному столі й гіпс на моїй правій нозі й стегнах був іще сирий і м’який, якась коротка судома, певно, відігнула мій великий палець, а паралізовані м’язи не спромоглися вирівняти його. Мимовільним рухом стегна я зібгав також внутрішню гіпсову пов’язку, й на ній утворився виступ, що, мов тупий ніж, почав врізатися в стегно. Протягом наступних двох тижнів цей виступ розітнув стегно аж до самої кістки.

Біль від загнутого пальця не вгамовувався ні на мить, що ж до болю в стегні, то він трошки заспокоювався, коли я вигинався й лежав нерухомо. Навіть у ті короткі проміжки, коли мені трохи відпускало, я бачив сни, сповнені муки й страждань.

Коли я розповідав докторові Робертсону про біль, що мучив мене, він насуплювався, замислено дивлячись на мене.

— Ти певен, що болить саме палець?

— Так, весь час, — відповідав я. — Не вгаває ні на хвилинку.

— Певно, це коліно, — казав він старшій сестрі. — А йому здається, що палець. — І питав у мене: — Ну, а стегно теж весь час болить?

— Ні, тільки коли ворушуся. А коли лежу тихо, не болить.

Одного разу він натиснув на гіпс над стегном.

— Боляче?

— Ой! — заволав я, намагаючись відсунутися від нього. — Ой! Страшенно!

Доктор Робертсон спантеличено гмукнув.

За тиждень після операції злість, що допомагала мені терпіти ці муки, поступилася місцем відчаю; навіть страх, що мене вважатимуть слиньком, уже не стримував мене, я дедалі частіше плакав. Плакав мовчки, втупившись розплющеними, повними сліз очима у високу білу стелю. Я хотів померти, бо в смерті бачив не страшну втрату життя, а тільки сон без болю.

Я безнастанно повторював подумки в якомусь уривчастому ритмі: «Я хочу померти, я хочу померти, я хочу померти».

За кілька днів я помітив: якщо мотати головою з боку в бік у такт повторюваним словам, то починається запаморочення, й біль відступає. Мотаючи головою, я не заплющував очей, і біла стеля починала поволі розпливатися, а ліжко моє відривалося від підлоги й починало ширяти в повітрі.

В голові паморочилося, я опинявся в туманному, захмареному просторі й линув кудись, то злітаючи до світла, то поринаючи в темряву; біль зникав, і лише нудота підступала до горла.

Так я линув, аж доки вичерпувалося вольове зусилля, потрібне для того, щоб робити рухи головою, і тоді я повільно вертався до безформних тіней, що миготіли й кружляли, набуваючи помалу обрисів ліжок, вікон і стін палати.

Найчастіше я вдавався до цього способу вночі, але іноді робив так і вдень, коли біль ставав нестерпним і в палаті не було сестер.

Енгус, певно, помітив, як я мотаю головою, бо одного разу, тільки-но я почав робити це, він запитав:

— Нащо це ти, Алане?