— Ет, — зневажливо озвався Мік, — мені вона сказала, що я хворий на фантазімонію. Я їй покажу фантазімонію. Хай вона ще раз причепиться до мене, і я так відповім, що їй кисло стане, от побачиш. А ти не звертай на неї уваги, Алане! — гукнув він до мене.
В мене на стегні, в тому місці, де гіпс врізався в тіло, почалося нагноєння, й за кілька днів я раптом відчув, що там лопнув нарив. Тупий біль у пальці був того дня майже нестерпний, а тут іще почало пекти в стегні… Я почав схлипувати — безнадійно, стомлено, — а потім помітив, що Енгус занепокоєно дивиться на мене. Я підвівся на лікті, і в моїх очах він, мабуть, побачив розпач, бо на його обличчі з’явився вираз тривоги.
— Містере Макдональд, — сказав я тремтячим голосом, — я більше не можу терпіти цього болю. Нехай вони щось зроблять. Бо я пропадаю.
Він повільно згорнув книжку, яку читав, сів і гнівно подивився на двері палати.
— Куди поділися всі ці кляті няньки? — гукнув він до Міка лютим голосом. — Ти в нас ходячий, ану, приведи їх. Або пошли по них Татуся. Він їх знайде. Хлопець украй змучений. Шкода, що його батька тут нема, він би їм показав. Ану, Татусю, мерщій веди котрусь із няньок. Скажи, що я кличу. Мерщій!
За хвилину одна з сестер увійшла до палати й запитливо подивилася на Енгуса.
— Що сталося?
Він кивнув головою в мій бік.
— Підійдіть до нього. Йому погано.
Вона підняла ковдру, глянула на простирадло, опустила її і, не кажучи ні слова, вибігла з палати.
Пам’ятаю, як навколо мене стояли лікар, санітарки, старша сестра, як лікар пиляв і розрубував гіпс на моїй нозі, але мене вже палила гарячка, і я не пам’ятаю, як до мене приходили батько з матір’ю. Я запам’ятав тільки, що батько приніс мені кілька пір’їн папуги, але це вже було пізніше, десь за тиждень.
7
Прийшовши до тями, я побачив на Енгусовому ліжку незнайомого чоловіка. Поки я лежав у гарячці — а тривало це тиждень, — Енгуса й Міка виписали з лікарні. Енгус залишив мені три яйця й півглека солоних огірків, а Мік попросив нянечку Конрад передати мені, коли я опритомнію, повну банку лісового меду.
Я сумував за ними. Сама палата, здавалося, зробилась не така, як була. Люди, що тепер лежали в білих постелях, були надто хворі або пригнічені незвичним оточенням; вони не перемовлялися між собою і ще не навчилися ділитися харчами.
Татусь зовсім спохмурнів.
— Все тут зійшло на пси, — казав він мені. — В цій палаті, бувало, точилися такі розмови — заслухаєшся. Бо то все були розумні хлопці. А подивися-но на цю публіку — всі вони гамузом ламаного гроша не варті. У нього нетравлення шлунку, а очі закочує так, ніби конає від сухот. Нема з ким словом перемовитися, нема кому поскаржитися — всі тільки й думають, що про свої болячки. Якби я не відчував, що можу от-от сконати, то попросив би старшу сестру, щоб вона відпустила мене звідси. А вона, щоб ти знав, чудова жінка.
Чоловік, що лежав на Енгусовому ліжку, був дуже високий на зріст, і першого дня, коли він з’явився в палаті, нянечка Конрад, поправляючи його постіль, вигукнула:
— Ого, який ви здоровило!
Його це потішило. Він почервонів, усміхнувся й озирнувся, чи всі почули, а тоді вмостився зручніше в ліжку, випроставши довгі ноги так, що прикриті простирадлом пальці вистромилися між прутів бильця, й заклав руки за голову.
— А ви вмієте їздити верхи? — спитав я, зачаровано дивлячись на нього.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Я вмію стрибати через калюжі» автора Алан Маршалл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі“ на сторінці 36. Приємного читання.