Розділ «Частина друга»

— Пані Королик свою справу знає, — промовив голос із російським акцентом у нас за спинами. — Краще залиште це їй.

Ми розвернулися й побачили чоловіка-жердину, того самого, складаного з ярмарку. Він стояв, згорнувши на грудях кістляві руки.

— Ви! — сказала Емма.

— Ми знову зустрілися. — Голос у складаного чоловіка був глибокий, мов океанська западина. — Мене звати Сергій Андропов, я капітан армії опору дивних. Ходімо, покажу вам будинок.

— Я так і знала, що він дивний, — сказала Оливка.

— Ні, не знала, — заперечив Єнох. — Ти лише здогадувалася про це.

— Вас я роздивився одразу, як побачив, — сказав складаний чоловік. — І як це вас досі не зловили?

— Бо ми хитрі, — відповів Г’ю.

— Він мав на увазі «щасливі», — виправив я.

— Але здебільшого просто голодні, — сказав Єнох. — У вас тут є що пожувати? Бо я ладен емурафу з’їсти.

На згадку про їжу в мене у шлунку загарчало, наче там сиділа дика тварина. Ніхто з нас не мав у роті макової росинки після поїздки потягом до Лондона, а відтоді, здавалося, минула ціла вічність.

— Авжеж, — кивнув складаний чоловік. — Сюди.

Ми пішли за ним по коридору.

— Розкажіть про свою дивну армію, — попросила Емма.

— Ми знищимо витворів і заберемо своє. Покараємо їх за те, що викрадають наших імбрин. — Він відчинив двері в глибині коридору і повів нас через розгромлений кабінет, де люди спали на підлозі й під столами. Переступаючи через них, я впізнав кілька облич з ярмарку: простакуватого хлопця, розкошлано-кучеряву дівчину-заклинательку змій.

— Вони всі дивні? — спитав я.

Складаний чоловік кивнув.

— Врятовані з інших контурів. — Він відчинив перед нами двері.

— А ви? — поцікавився Мілард. — Звідки прийшли ви?

Складаний чоловік завів нас у передпокій, де ми могли розмовляти, не боячись потривожити сон людей. То було приміщення, де в око одразу впадали двоє великих дерев’яних дверей, розписаних десятками емблем у вигляді птахів.