Розділ «Глава XVIII. Степан-Бандер»

Натомість начальник охорони, вищий за всіх на зріст, навпаки мав на собі сяючий білий маскувальний костюм і чорну розгрузку поверх нього. Відволікаючий маневр. Чим не мішень. Показний офіцер, що вирізнявся на фоні решти, мов тінь, слідував за генералом. У складі групи були також фотограф і журналіст, обидва теж військові.

Напередодні вночі сепаратисти зробили спробу прориву в напрямку Водяного в районі Краснокам’янського аеропорту, але були розсіяні українською артилерією, «зазнали значних втрат у живій силі й техніці».

Генерал, незважаючи на протести начальника охорони, вирішив на власні очі побачити поле битви, а заразом прогулятися по холодку. Коли генерал і його почет, місячи багнюку, що подекуди підмерзала, крокували розбитим, у глибоких воронках шосе до бронемашин, танків і вантажівок учорашнього супротивника, що димилися за сто метрів від них, над головами одна за одною просвистіли дві міни. Усі пригнулися, стали на коліно.

І лише генерал не ворухнувся. Потім, коли прилетіли й вибухнули вже ближче ще дві міни, охорона кинулася займати позиції в сусідній лісосмузі. Начальник охорони благав генерала йти за ними. Генерал спокійно, не підвищуючи голосу, наказав йому піти «на х…й» і відступити в кювет — наказ, який офіцер не міг ігнорувати.

Журналісти й усі охоронці, включно з їхнім командиром, лежали або сиділи в лісосмузі зі зброєю напоготові, утворивши щось на зразок півкола. Генерал і далі стояв посеред шосе сам-один. Він закурив. Ще дві міни промчали над його головою й гухнули зовсім близько, обдавши охоронців багнюкопадом із липких грудок не повністю замерзлої глини.

Генерал стояв, наче глухий, наче чекав, коли міна, нарешті, прилетить до нього і для нього закінчаться всі скрути й поневіряння військової служби на такій високій посаді. Але обстріл припинився. Охорона й журналісти вибралися на дорогу, обтрусили багнюку й рушили за генералом далі. Зупинилися біля підбитого Т-72. Поряд із ним лежали два чорних, як головешки, ще задимлених трупи. Генерал постукав долонею по холодній броні танка.

— Можемо ж, коли схочемо, — сказав він уголос, схоже, сам до себе. — Більше не відступатимемо. Не маємо права. Якщо полізуть знову, для них тепер усюди буде суцільний Аеропорт.

Журналіст із блокнотом на цей момент наздогнав генерала й почув останню фразу.

— Що сталося в Аеропорті? — вдихнувши глибше морозне ранкове повітря, наважився спитати журналіст. — Яка там зараз ситуація?

Генерал зупинився, байдуже подивився на співбесідника й так само байдуже відповів:

— Нічого особливого в загальній ситуації не сталося. Ми контролюємо частину території Аеропорту. Супротивник контролює іншу частину. Лінія фронту зараз проходить посередині. Якщо ви хотіли спитати конкретно про термінал[226], то, з огляду на відсутність доцільності й далі утримувати цей абсолютно зруйнований об’єкт, наші вояки організовано залишили його…

Орки зайшли в термінал без пострілів. Вони забрали своїх поранених і вбитих, і всіх живих кіборгів. Вони не стали нікого відкопувати, бо ніхто більше під руїнами не стогнав.

Над задимленим терміналом до смерку кружляли дві пташині зграї. Одна велика, чорна, друга — маленька, біла. Вони не кричали. Кружляли мовчки. Потім обидві зграї розлетілися в різні боки.

* * *

Олексій ішов до берега річки. На березі, спиною до нього, сиділа жінка. Він одразу впізнав її, навіть не з рудого волосся. Він упізнав би її з мільйона. Тихо підійшов іззаду, хотів закрити їй очі долонями, але вона, наче знала, сказала йому: «Сідай».

Він сів поряд. Вони не дивилися одне на одного, вони дивилися на тиху воду перед ними. Мовчали.

— Хлопчику мій, я так сумувала за тобою, — раптом сказала вона. — Я вже зачекалася тебе тут. Я сама не донесу.

І простягнула йому руку.

Біля її ніг на піску стояв чималий плетений кошик, повний білих і підосичників. Молодих і міцненьких, один до одного…