Розділ «Глава XVIII. Степан-Бандер»

Снайпер Шакал замерзав у своєму лігві. Він обклав його двома «віджатими» кожухами, і все одно холод був собачий. Приклався ще раз до прицілу з тепловізором і побачив рухомий живий хрест.

«Так-так-так, працюємо, Сергійко, — сказав він сам собі, потер руки, подмухав на них. Мисливський азарт повертався до нього. Прицілився. Підняв голову. — Надто просто. Надто тупо. Не спортивно, Сергійку. Дай йому шанс, як оленю. Вистріли йому в броник. Якщо не проб’є, нехай іде собі, герой. На цій відстані п’ятдесят на п’ятдесят».

Постріл. Куля снайперської гвинтівки Драгунова діаметром 7,62 мм пройшла між двома пластинами бронежилета на боку, пробила наскрізь обидві легені й застрягла в краю передньої пластини на виході. Живий хрест упав. До метеостанції залишалося п’ятдесят із лишком метрів.

«Ну от, тепер сотий, і по-справжньому, — сказав сам собі снайпер Сергій, поцілував холодний приціл, почав збиратися, і тут небо над метеостанцією висвітилося зеленою ракетою. Це Степан, отямившись від удару об бетон, вистрілив зі своєї ракетниці й знову відключився.

* * *

Ніка сиділа біля ліжка Олексія у військовому шпиталі в Дніпропетровську. Степан у сусідній палаті ще не відійшов від операційного наркозу. Олексій втратив менше крові. Його мали оперувати через кілька хвилин. Ніка схудла, змарніла за ці вісім годин, поки їхала в машині з Києва. Їй подзвонив комбриг і сказав, що Степана й відомого американського журналіста везуть із Пісок у шпиталь. У тяжкому стані. Але надія є, як сказав йому лікар.

Олексій прийшов до тями, усміхнувся до Ніки, потім простягнув їй руку й розтиснув долоню. Там лежала флешка. Ніка взяла її, поклала в сумочку.

— Не віддавай у газету, — тихо-тихо, наче видихнув, прошепотів Олексій, — покажи людям.

— Ти сам покажеш, — відповіла Ніка й уже не могла стримувати сліз.

До палати зазирнула сувора медсестра.

— Прощайтеся. Зараз повеземо в операційну, — сказала вона й знову зачинила двері.

Ніка схилилася над Олексієм, поцілувала його в запечені губи та сказала:

— Я кохаю тебе. Я кохаю тебе. Я кохаю тебе понад усе на світі. Хлопчику мій сивий. Хлопчику мій…

Увійшли лікарі й медсестри. Олексія почали відвозити. Він був при тямі. Ніка тримала його за руку до останнього. Перед тим як вона забрала руку, Олексій усміхнувся їй, як тоді, найпершого разу, вночі в кав’ярні «Мафія» на Європейській площі в Києві, а потім ще й підморгнув. Ніка перейшла в палату до чоловіка. Той був без тями. Ніка беззвучно ридала, сховавши лице в матрац у ногах його ліжка, намагаючись не торкатися поранених ніг.

За півгодини до палати зазирнув професор-хірург, попросив її вийти в коридор.

— Перепрошую, але я маю вам повідомити… — рівним голосом сказав він, виказуючи своє хвилювання лише тим, що крутив у руках окуляри. — Ми навіть не встигли почати операцію. Ваш знайомий помер. Великий інфаркт. Ми боролися. Зробили все, що могли. Але… Схоже, що він нещодавно переніс інфаркт на ногах.

Ніка ридала вголос, сидячи в палаті чоловіка. Степан прийшов до тями. Побачив ридаючу дружину й тихо прошепотів:

— Нікулю, не плач, я живий.

* * *

За два кілометри від термінала вранці наступного дня з катакомб оперативного штабу української армії в сіре світло холодного дня вийшов генерал з охороною. За формою й озброєнням він нічим не відрізнявся від своєї охорони. Подивишся здалеку — звичайний солдат з автоматом на грудях.