Розділ «Глава XVII. Панас і Свєтік»

— Просто коли в сорок п’ятому році дідуся звільнили червоноармійці, інші червоноармійці його відразу відправили в радянський табір у Сибір, — відповів Свєтік. — Він говорив, що радянський табір був у рази гірший за німецький. Усе-таки Німеччина — це не Сибір, навіть узимку. І годували їх у радянському таборі значно гірше, бо російські вохрівці крали пайку в зеків, а німецькі ні. От тепер цікаво мені, куди нас пошлють. Тепер у нас Сибіру теж нема, як і Криму, до речі.

— Але ж ми не були в полоні, — стурбовано заперечив Салам.

— А ти спробуй, доведи, — хмикнув Свєтік.

У Краматорську їх нагодували, зводили в лазню, видали не нове, але випране й майже за розміром обмундирування, допитали прискіпливо, але без фанатизму та биття пики, і розвезли з оказією по їхніх частинах. Це Балу потім уже зателефонував Мауглі й «запросив» того в Аеропорт, «на справжнє діло». Краще б не додзвонився. Та хто ж знав? Хто взагалі міг знати, що Путін збожеволіє й нападе на Україну? Ніхто…

* * *

Підмерзла мінеральна вода в Аеропорті була дуже смачна, але не така смачна, як у Волновасі, резюмував свої спогади Свєтік, коли він і Олексій закінчили збирати різні корисні предмети по периметру їхнього «крайнього» клаптика землі. Після підрахунку поранених, убитих і озброєння Бандер визначив, що БК залишилося максимум на день-півтора гарного бою, а особового складу не контуженого взагалі нема.

Свєтік і Олексій, що стояв за ним, раптом обидва випросталися й почали дивитися в бік клубів рудого диму, що піднімалися відразу за вікном.

Куля, випущена з великокаліберного кулемета, пробила передню пластину бронежилета, пройшла Свєтіку через серце, вийшла крізь пластину на спині й застрягла в камері Олексія, що звисала в нього нижче грудей.

* * *

Лекція в полковника закінчилася, і він ішов бадьорим кроком по довгому коридору петербурзької академії до свого кабінету, щоби зібрати речі й вирушати додому. Раптом двері «конторського» кабінету на його шляху відчинилися, і звідти, наче кобра-альбінос із нори, вилізла очкаста капітанська голова з ріденьким світлим зачесаним назад волоссям і білястими очима без вій.

— Товаришу полковник, чи не могли б ви зазирнути до мене буквально на хвилинку, будь ласка, — промовила очкова змія й сховалася за дверима, залишивши їх відчиненими.

Полковник зайшов і сів на стілець через стіл від капітана. На столі лежала відкрита папка, у якій капітан майже машинально перегортав один за другим віддруковані дрібним шрифтом аркуші.

— Товаришу полковник, давайте відразу перейдемо до справи, — сказав капітан, не дивлячись на свого співбесідника. — Де зараз ваш старший син?

— В Україні, а що?

— А чим він там займається, дозвольте спитати?

— Наскільки мені відомо, служить строкову службу у збройних силах дружньої нам країни.

— Ну, щодо дружньої, це ви жартун, — захихикав капітан, неприродно струшуючи головою, як лялька з театру Образцова. — За нашими даними, ваш син зараз перебуває у фашистському угрупованні в Краснокам’янському аеропорті та разом з іншими найманцями розстрілює мирних мешканців.

— Мені про це нічого не відомо.

— А нам відомо, — підвищивши голос на октаву, майже проспівав білястий. — Наступного разу, коли говоритимете з ним телефоном, чи не могли б ви попросити його облишити це злочинне заняття й умовити його з друзями залишити Аеропорт. Це позбавить усіх, зокрема і вас, проблем у майбутньому.

Полковник різко підвівся. Рушив до дверей. У дверях озирнувся й сказав: «А чи не пішов би ти на х…й, капітане».