Розділ «Глава XVII. Панас і Свєтік»

Спасибі, каже, за каску, брате. Заплющив йому рукою очі. На колінах далі повзе.

Свєтік схилився над Олексієм, підняв йому трохи голову, протер вологою серветкою лице. Притиснув серветку до його губ. Губи заворушилися. Олексій опритомнював.

Рентгенівський автомат для просвічування багажу кіборги використовували як складову частину барикади. Усі барикади розкидало цим «атомним» вибухом, і рентген перекинуло. І тут із перевернутого рентгену викочуються дві півторалітрові пляшки з мінералкою, прямо Свєтіку під ноги, як приз за живучість. Свєтік одну відкрив: наполовину замерзла, але газована. Назву крізь пил не розібрати.

Свєтік зробив три великі ковтки. Олексій поглянув на нього так, що, здавалося, зараз він помре або вб’є Свєтіка голими руками, якщо не дати йому води. Свєтік протягнув йому другу пляшку. Сидять поряд. П’ють обидва спочатку великими, потім маленькими ковтками.

— Ніколи в житті не пив нічого смачнішого, — говорить Олексій, щасливе обличчя з-під пилу очима світиться.

Свєтік усміхається у відповідь. Він-бо знає, що вода буває й смачнішою.

* * *

На вигляд Свєтік такий недосвідчений, як Божа кульбабка. Але зовнішність часом оманлива. Свєтік на війні з першого дня. Якби заснували приз першому добровольцю, він би точно його отримав. І в таких бував «замєсах» (усі в українській армії вперто використовують цей жаргонний, напівблатний термін на позначення безвихідної ситуації, з якої метикуваті солдати, на зразок Свєтіка й Салама, завжди знайдуть вихід), що мама-не-горюй.

Свєтік і Салам поряд видаються схудлим блондинистим Мауглі й ведмедем Балу після жорсткої фітнес-програми. Вони познайомились у серпні, коли разом виходили з котла під Іловайськом. Тому індусу з «Життя Пі»[185], що провів рік із живим тигром в одному човні, вижити було легше. І якби Салам і Свєтік читали цю книжку або хоч кіно дивилися (там Пі в якийсь момент з’їдає тигрові не креветки, а какульки), і якби вони мали можливість помінятися місцями з Пі, вони б це зробили не замислюючись.

Салам — розвідник, Свєтік — десантник. З них і ще сімох при виході із Савур-Могили 23 серпня поспіхом сколотили групу охорони для важливого чина, полковника зі штабу АТО. Спочатку йшли пішки, потім у селі неподалік Іловайська «віджали «КамАЗ» у якихось хліборобів». Усі поїхали ним. Полковник із водієм — у кабіні. Коли виїхали на велику дорогу поряд із маленьким незаселеним хутірцем, поблизу селища Петрівка, раптом опинилися у хвості колони, яка йшла з оточення. Тисячі півтори людей, не менше. Хто на вантажівках, хто на джипах, пікапах, на інших машинах. Росіяни за домовленості, що вся важка техніка буде залишена тими, хто виходить з оточення, нібито відкрили колоні зелений коридор. Танки й іншу техніку з раннього ранку кинули в прорив в іншому місці, щоби відволікти супротивника, принаймні його артилерію.

— Навіщо йшли на заріз? — досі згадував Салам. — Чому не билися? Стільки хлопців зберегли б. З тих, хто йшов у колоні, третина вийшла, третину вбили, а третина в полон потрапила.

— Прямо, як Червона Армія влітку сорок першого року, — додавав Свєтік.

Аж раптом під Петрівкою — з усіх боків пальба, з усіх видів зброї. І вже вибухи кругом. Попереду народ у паніці тікає хто куди. Хто з піднятими руками, хто зі зброєю. Урозсип. Осколок від міни, мов космічне сміття, беззвучно пролетів кабіну наскрізь. Водія вбив на місці. Полковнику півпотилиці знесло. Пульс є, але не жилець. Усі вистрибнули з кузова, розбіглися. Лишились Салам і Свєтік, старий і малий, з помираючим полковником.

Поклали його на каремат. У кузові «КамАЗу» ковдра лежала як підстилка-блоходром. Накрили нею полковника. Салам підбіг до першого-ліпшого будинку. Будинок порожній, але йде масований мінометний обстріл. Донесли полковника до хати. А в ній уже півдаху знесло. Досвідчений Салам швидко знайшов підпіл, відкрив люк, а підпіл увесь забитий пораненими й мертвими. Сморід звідти страшенний іде, суміш запахів смерті, поту, тютюну, екскрементів, сечі, наче в трюмі баржі із зеками, що йде в Магадан. Один кричить, вони там третій день сидять уже. Половина померли. Півгодини Свєтік із Саламом під обстрілом витягали обісраних, обісцяних, завошивлених бійців на світ Божий. Двох одразу вбило міною, яка у двір залетіла. Трупи, штук шість, у підвалі так і залишили. Спека страшенна. Повітря складається з пилу й жирних чорних мух і гедзів. От кому радість. Стільки крівці. Бенкетуй донесхочу. Десерт.

Так, на вулиці зараз, схоже, небезпечніше, ніж у підполі, але в поранених на вулиці все одно шансів вижити більше, ніж у цій смердючій братській могилі. Що робити? Полковника тягти нема на чому. Та й помре він із ними в полі чи у лісі.

Попрощалися з пораненими. Залишили полковника під їхній нагляд. Вийшли на дорогу. Праворуч від дороги сепарська чи російська піхота йде прямо на них. Сто метрів. Як фашисти в кіно. Рукави закочені. Поливають із автоматів від пояса. Мауглі з Балу ноги в руки — і в соняшники. А полю тому — ні кінця, ні краю. Для картинки красиво, для тих, хто тікає, — смерть. Стебла трусяться, соняшники над ними хитаються. Видають утікачів. Кулі свистять безупинно.

Упали. Лежать. Дихають.

— Б…дь! — хрипло шепоче Салам. — Мамою клянуся. Добіжимо до тієї лісосмуги, кину палити. Усе гарної нагоди чекав. Тепер точно кину.

До лісосмуги метрів вісімсот. Підводяться, біжать. Кулі знову їх обганяють. Коротше, добігли. Упали, перекотилися на інший бік. Свєтік лежить, легені вихаркує, а Салам сидить, у роті дві цигарки зразу. Курить, клятвопорушник.

Удень відлежувалися. Уночі йшли. У напрямку до Волновахи. По зірках орієнтувалися. Як Язон із аргонавтами. Тиха українська ніч… Їли сухі качани кукурудзи, якщо пощастить. Їх не всі зібрали. Соняхи теж не всюди зібрали, але те, що лишилося, було таке пересушене, що їсти неможливо. Дзьобали-дзьобали, як птахи, і далі йшли.