Спрага гірша за голод у рази, особливо в перші дні. Спека. За тридцять градусів. А на сонці й усі п’ятдесят! І вночі тридцять. Але хоч не пече. Усі калюжі та струмки на їхньому маршруті давно висохли. Жаб ніде нема. «Їх хоч у рота можна запхати, як бузьки або чаплі роблять, і тримати там, посмоктувати — і закуска і питво, — говорить Салам. — Жаби — розкіш, ресторан п’ять зірок!»
У лісосмугах лягали, витягали пальцями стебла трави. Згори вона зелена, жорстка, а внизу біла, соковита. Смоктали ці стебельця. Солодші за мед. Спати чи відпочивати лягали біля заростей лопухів. Уранці на них багато роси. Вилизували жадібно язиком. Чисте джерело.
Салам навчив Свєтіка східної пустельної мудрості: береш камінець, кладеш до рота й катаєш його на язику за зубами. Слина починає виділятися. Її ковтаєш. Тільки дивися, камінь не ковтни, бо «х…р висереш його при такому розкладі». Таки краще, ніж свій піт чи сечу пити. Вони солоні й гіркі, та й не тамують спрагу. Утім, ніщо не тамує.
На третій день дороги голод почав мучити. Ловили в повітрі таких блискучих зелених жуків, бронзівки називаються, і їли їх. Свєтік сказав, що це гнойовики, але все одно їв. В усій Європі — мир. Та що там казати, майже в усій Україні мир. У Києві, в Одесі народ розкошує на пляжах, пиво холодне посмоктує, у вус не дме. Баби знов-таки. Бікіні й таке інше.
А тут не до баб. Тут двоє дорослих мужиків посеред сухого поля ганяються за гнойовиками, щоби пообідати. Збоченці!
Оце і є війна. Поетика, героїка війни, романтизм…
Двічі нарвалися на дикі райські яблучка, нестиглі. Об’їли обидві яблуні до останнього яблучка. Салам звелів жувати до насіння й аж потім ковтати. Одного разу їм попалася дика груша. Майже всі груші, перестиглі, коричневі, напівсухі або гнилі, уже валялися на землі. З’їли всі до одної, які змогли знайти, разом із мурахами, яким не пощастило.
Нарешті, вийшли на якийсь розграбований, покинутий хутір. Їстівного там нічого не знайшли, натомість натрапили на брудний порваний цивільний одяг — жіночий і чоловічий. А в холодильнику знайшли півторалітрову пляшку прокислого пива. Вдягли чоловічу одежу. Висить на них обох, як лахи. Салам, зарослий чорною щетиною, як ватажок розбійників Ємельян Пугачов із підручника історії, спершу сказав, що задля переконливості Свєтік мав би надягти жіноче вбрання й хустку, оскільки борода в нього зовсім не росте.
— Ну, по-перше, так ми будемо, як кіт Базіліо й лисиця Аліса, — повстав проти цієї креативної ідеї Свєтік. — По-друге, якщо зловлять у такому вигляді, сепари зґвалтують мене в неприродний спосіб. А я до цього випробування ще не готовий.
— Нехай це буде найстрашніше випробування у твоєму житті, лисиця Базіліо, — пожартував Салам, і обидва всміхнулися сухими, потрісканими губами…
Вони передбачливо залишили документи й усю зброю, включно з ножами, у підполі хати. Там же виявили п’ятилітрову банку законсервованих сто років тому товстих, як сардельки, «білуватих, мов гандони» огірків. З’їли всі «гандони» до крайнього. Розсіл вилили один одному на голову. «Щоб амбре оновити», — сказав Свєтік. Залишили там і свої розряджені мобілки.
Далі пішли в лахах, перемазали обличчя багнюкою, розчиненою в тухлому пиві, для запаху, взяли в руки драні пластикові пакети, набили їх всяким лайном. Салам у спортивній куртці. На спині правильний напис великими літерами Russia. Справжні тобі бомжі й алкаші. Таких у Донбасі хоч греблю гати. Ще й гірші екземпляри трапляються.
Як, наприклад, на першому блокпосту, на який вони натрапили. Там такі самі бідаки похмільні сидять на покришках, щоправда, з автоматами. Посміхаються беззубими ротами. Мовляв, дивись, братан, цих життя ще гірше, ніж нас, пошарпало. Хоч аж ніяк не факт. Тут для визначення переможця потрібний неупереджений суддя.
За відсутності такого бомж-розвідник і бомж-десантник пішли дорогою далі, ворожою територією своєї власної країни.
Щойно вийшли за пост, а там — гребля! Найстрашніше випробування за два тижні! Вода, кругом вода. І сепари, — або на постах, або купаються й засмагають. Не підійти. Пішли далі з уже зовсім затьмареною свідомістю.
Від початку цих мандрів парочка героїв була в дорозі чотирнадцять (!) днів. І лише вийшовши у Волноваху, наче ще «свою», вони вмовили дебелу продавщицю місцевого кіоску дати їм у борг води й телефон, щоби подзвонить у частини. Затискаючи носа рукою, жінка відгукнулася на їхні прохання.
Через дві години за ними приїхала машина, але не з частини, а з СБУ, і відвезла їх у Краматорськ — давати свідчення.
Поки їхали в машині, Свєтік розповів Саламу історію свого дідуся, який воював із першого дня, а в подібній ситуації в 1941 році при виході з котла під Києвом потрапив у полон і потім у німецький концтабір.
— Коротше, якось вранці німці вивели зі строю чоловік тридцять, включно з дідусем, видали їм нові бутси, незважаючи на розмір. Головне, щоби налізли. Відвезли їх на якийсь місцевий стадіон і під дулами автоматів змусили бігати по колу, аж поки ув’язнені, усі вже з кривавими мозолями, почали падати. Тоді в них забрали черевики й відвели в табір босими. Так вони розношували бутси для своїх солдатів.
— Ну й до чого ти мені все це розповів, друже? — спитав Салам.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аеропорт » автора Сергій Лойко на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава XVII. Панас і Свєтік“ на сторінці 7. Приємного читання.