Розділ «Глава XV. Ксюша»

Заінтригований Альоша, похитуючись, вийшов із шафи. Після вигуків, сповнених подиву, захвату, насолоди, передчуття й обіцянок, міцних обіймів і дружніх, але в процесі перетворюваних на щось нове, взаємних поцілунків, дівчина-гід-перекладач, а за сумісництвом писана красуня, далека родичка Льва Толстого й просто комсомолка-спортсменка, яку звали Таня, була затягнута до шафи. І після того, як Сашко ще разок зганяв за портвейном, бенкет продовжився.

Таня й Олексій ходили до одного дитячого садочка (вона навіть пам’ятала, як він очолював у садочку гонки на горщиках — історичний епізод, що зовсім випав із його пам’яті), а потім навчалися шість років у паралельних класах, аж допоки його сім’я не переїхала до іншого району. Одного разу, років у тринадцять, вони двома класами ходили в похід. Там біля вогнища Альоша співав усі поспіль пісні Висоцького, поки зірвав голос на «Парусі», який «порвали». «Каюсь, каюсь, каюсь…» — хрипів Альоша, і всі дівчата включно з Танею дивилися на нього схвильованими, якшо не закоханими очима. Кожній із них цієї миті хотілося зануритися рукою в його пишні кучері…

І волею випадку й долі після тривалої розлуки Тані судилося впізнати в кількох словах, що долинули з шафи, знайомі хрипаві нотки Альошиного голосу.

Після трьох годин, двох пляшок портвейну, двадцяти поцілунків, тисячі анекдотів і моря спогадів Таня й Альоша мчали з Південно-Західної, самі, у темному салоні інтуристського автобусу. Його виписав задля цього Сашко незадовго до остаточної втрати свідомості. Мчали вони крізь темну дощову Москву на вулицю Правди, у будинок з ідіотичним, але нестерпно символічним номером 1/2, де для Олексія назавжди й безповоротно закінчувалася перша п’яна половина його життя та починалася друга, не надто тверезіша, звісно, але зовсім інша, сповнена кохання, щастя й найрізноманітніших супутніх проблем.

Сувора Танина мама, удова, викладач гірничого інституту, була у відпустці в Криму. Танина сестра Ксюша, на два роки молодша за неї, теж була у відпустці, в Абхазії. А Танин трирічний син від першого швидкоплинного шлюбу, Єгорка, відпочивав і лікував слабкі легені в санаторії в підмосковному Звенигороді. Таким чином, у розпорядженні заново віднайдених, але зі швидко мінливим статусом друзів дитинства було трикімнатне… ліжко, гаряча вода, три пляшки портвейну та дві «Кассісу», — і вся решта ночі, що тривала ще два чи три дні.

Якоїсь рідкісної миті просвітлення посеред алкогольно-тестостеронового сп’яніння, коли Альоша, похитуючись, вибрався в довгий коридор, він раптом зустрів там граційно сором’язливу тінь рудоволосої дівчинки, яка втиснулася в стіну, наче намагаючись пройти крізь неї спиною й назавжди зникнути з його життя, як геній швидкоплинного видіння. Так відбулася перша зустріч Альоші та Ксюши, тієї самої Таниної молодшої сестри.

Через кілька днів після остаточного пробудження Таня повідомила Альоші, що вона їде у відрядження, і попросила за її відсутності навідати Єгорку, що нудився в санаторії під Москвою. До слова, запальний Альоша на той момент уже встиг зробити Тані пропозицію руки й серця, і Таня мала вибрати між ним і десятком інших женихів, що оббивали пороги будинку першої красуні Москви.

Вибір вона, звісно, уже зробила, і зрозумію який, але заявила, що повідомить своє рішення за тиждень, після повернення з поїздки. У цьому «конкурсі», звісно, не працював принцип fair play, оскільки Альоша вже певний час безвилазно перебував, так би мовити, усередині дому й мав неспростовну перевагу практично свого поля перед тими претендентами на руку, які маялися від невизначеності назовні.

На час їхньої розмови й передачі доленосних інструкцій на кухню нечутно ввійшла, а точніше, впливла повітрям, наче в режимі уповільненої зйомки, легка, граційна, хоч і трохи заспана, ботічеллівська Ксюша, що складалася переважно з веснянок, вогняно-рудого волосся й підсліпуватих очей за товстими скельцями окулярів.

І тут Таня зробила фатальну помилку: вона недооцінила підступність Альоші, її рідної сестри та Долі. Вона спитала Ксюшу, яка обожнювала Єгорку й за частої відсутності Тані виховувала його, як рідного сина, чи не хоче та за компанію з Альошею з’їздити у Звенигород. Ксюша, з якої моментально злетів сон, змінившись, щоправда, певним трепетом, без роздумів погодилася.

Таня, не відчуваючи підступу, не вагаючись і не думаючи про наслідки, радісно розцілувала обох і зникла за дверима, духами дишачи й туманами.

Альоша нарешті поїхав додому в Тушино, де сказав мамі, що одружується. Мама перехрестилася й зварила йому пельмені. Уранці наступного дня спекотний п’яний серпень змінився на прохолодний тверезий вересень. Ксюша й Олексій, як і було домовлено, зустрілися біля Білоруського вокзалу (обидва прийшли хвилина в хвилину), звідки й вирушили порожньою електричкою в бік Звенигорода, попередньо припасши газети й журнали з кросвордами у привокзальному кіоску «Союздрук».

Дорогою Олексій демонстрував освіченість, а Ксюша, не підводячи очей, вписувала нерівні літерки в рівні клітинки. А за «пропиленим дряпаним склом» тим часом миготіли станції з дурнуватими назвами — Робітниче селище, Тестівська…

У звенигородському дитячому санаторії оголосили карантин, і Єгорку можна було побачити лише через високе вікно на першому поверсі пошарпаної старовинної будівлі ядучо-салатового кольору. Ксюша стояла, залізши на Альошине коліно, і спілкувалася з Єгоркою через скло. Альоша, своєю чергою, бережно підтримував Ксюшу за талію й інші частини спини для стійкості конструкції, й вони обидва вже починали відчувати ці зростаючі вольти й ампери електричних розрядів, що сполучали їхні тіла, життя й долі того прохолодного вересневого опівдня.

Через півгодини вони вже сиділи в якійсь звенигородській «склянці». Сміялися, пили тепле «Советское шампанское» на Альошині останні кишенькові (інших у нього ніколи й не було) гроші та були щасливі. Так само, як і всі наступні двадцять сім років.

Мов одна мить, минув тиждень, і коли Таня повернулася, Ксюша чесно розповіла їй про те, що сталося. Таня суворо подивилася їй в очі й сказала тоном схвильовано-гарного гіда-перекладача: «Ксюша, ти збожеволіла! Подивися на нього! Йому ж у голові самі жінки й випивка! Він же тебе за тиждень покине!».

«Танюшо, навіть якщо він кине мене через тиждень, я буду щаслива всю решту життя», — вимовила Ксюша тремтячим голосом, і веснянки попливли наввипередки її блідим, схвильованим обличчям…

* * *

Двадцять сім років потому, помираючи в найкращому техаському онкологічному шпиталі, Ксюша, неймовірно виснажена й схудла за короткий час хвороби, але досі така ж молода й гарна, неслухняними пальцями набирала повідомлення для Альоші. Той вийшов із лікарні чогось перекусити в сусідній В.В.Q.-забігайлівці.

Допиваючи свій еспресо без цукру, Олексій прочитав повідомлення від Ксюші, у якому було тільки одне слово — Zvenigorod!