Розділ «ГЛАВА XI. Острів Крим»

— Дуже, — обережно, хоча й без паузи, відповів він.

— Приїжджай, — сказала вона тихо і з такою інтонацією, наче це було питання, а не прохання.

— Як тільки, так зразу, — бадьоро відповів він і повідомив, що йому треба йти на прес-конференцію.

Олексій сів на ліжко, подивився на себе в дзеркало на протилежній стіні.

— Боже мій, — сказав він вголос. — Що ж я роблю? Що ж мені робити?

Їсти лайно, а тим паче спускатися в ресторан, йому більше не хотілося.

Телефон знову задзвонив. Це був його старий друг, Тимур Орловський, з приватного російського телеканалу «Сніг». Канал можна за передплатою дивитися в Інтернеті. Разом із радіостанцією «Эхо Москвы» і «Новой газетой» він залишався частиною того потьомкінського села демократії, яке Путін пестив і плекав як доказ, що російський пацієнт на ім’я Свобода Слова, незважаючи на втрату зору, слуху, рук, ніг і шкірних покривів, був радше живий, ніж мертвий.

Утім, ситуація «війна в Криму, усе в диму» нічого гарного цим трьом хирлявим острівцям російської демократії не обіцяла.

— Старий, спускайся в хол, — скоромовкою збуджено проторохтів Тимур. — Тут у нас маски-шоу. Квитки в партер уже розкуплені.

Олексій не ставив зайвих питань, узяв одну камеру, увімкнув її й рушив униз ліфтом. Щойно двері ліфта відчинилися, йому в обличчя відразу було спрямоване дуло автомата. За дулом виднілася така сама персоніфікована, як і дуло, голова в чорній балаклаві.

— Камеру давай, — наказав чорний, простягнувши до Олексія руку з синьою наколкою.

Спиною до нього стояло ще з півдюжини молодців у розмаїтому, але новому камуфляжі й так само чорних масках. Вони наставили автомати на натовп із тридцяти — тридцяти п’яти журналістів із камерами, мікрофонами й блокнотами, що оточував їх по периметру холу.

— Камеру не віддам, вона мені самому згодиться, а от флешку можу подарувати на пам’ять, — спокійно сказав Олексій.

Відкрив камеру, витягнув флешку (для подібних ситуацій він завжди заздалегідь заряджав у камеру чергову порожнюю флешку маленького розміру в один гігабайт) і простягнув її чорному.

Той взяв флешку і, не опускаючи автомата, простягнув її іншому чорному, який видавався старшим завдяки чималенькому барильцю. Схоже, товстун і був начальником цієї банди, бо єдиний з усіх був без автомата, зате з пістолетом і ваговитим кинджалом. Товстий узяв флешку, кинув її на підлогу, поправив ногою, опустився на коліно й одним вправним рухом тесака прибив флешку до паркету, пробивши її наскрізь, як таргана. Під ногами в нього вже лежало з десяток таких тарганів-флешок.

— Что вы деловаете? — спитав з акцентом іноземний журналіст і простягнув мікрофон у напрямку до товстого. — Что здесь происходить? Что все это означит?[71]

— Внимание! — гучно заговорив товстун, не знімаючи маску. — Товарищи журналисты, войдите в наше положение, плиз. Мы получили сигнал, что в гостинице находятся вооруженные люди. Мы сразу же уйдем, как только все прояснится. А пока прошу ничего не снимать. Для вашей же пользы[72].

— Кто вы такие? — спитав хтось іще. — Вы русские военные?[73]

— Нет, — відповів товстун. — Российских военных в Крыму нет. Мы самооборона Крыма и следим за порядком. В частности, чтобы с вами ничего не случилось[74].

У цей момент дверцята ліфта за спиною Олексія знову відчинилися й звідти вийшла дівчина, тримаючи напоготові увімкнену мініатюрну камеру. Найбільший самооборонець, в руках якого був навіть не автомат, а гранатомет, спробував ривком висмикнути камеру з рук дівчини, але ремінець камери виявився туго застібнутим на зап’ястку. Дівчина отримала від бугая в камуфляжі таке прискорення, що пролетіла метрів зо два в повітрі та приземлилася в центрі холу, упавши на підлогу. Вона поправила спідницю, підібгала ноги й голосно заплакала, не підводячись. Камеру дівчина прикрила собою.