Розділ «ГЛАВА XI. Острів Крим»

— Це такий жарт, так? — після паузи сказав Степан і жестом підізвав офіціантку. — Будь ласка, каву. Еспресо. Ти щось будеш? — Він знову обернувся до Ніки.

— Ні. Ти мене не чув?

— Чув. Ти кохаєш іншого, так?

— Так.

— Як просто. За один день узяла та й покохала? — до Степана почало доходити, що Ніка говорила серйозно.

— Не просто, і не за один день, — Ніка вперше відвела очі. — Стьопо, ти мені дуже дорогий. Ми з тобою дуже близькі люди. Сподіваюсь, такими й лишимося. Тому я не можу тобі брехати. Вибач мені. Так воно вже вийшло. Я кохаю його.

— Кого?

— Це неважливо.

— Як неважливо? Я мушу знати, чому ти мене покинула. Заради кого? Коли ти встигла? Ми ж… Ми…

Ніка відвернулася. Мовчала. Очі наповнилися сльозами.

— Це твій американський москаль, еге ж? — у голосі Степана з’явилися металеві нотки. — Кацап, так?

— Він не москаль і не кацап! Він просто людина, яку я кохаю.

— Але ж він жонатий! У нього діти, онуки! Він світлини показував. Для тебе це неважливо?.

— Важливо. Але я кохаю його. Я не знаю, що воно буде і як. Я просто мусила тобі про це розповісти.

Степан знову погукав офіціантку, оплатив рахунок, встав і пішов до виходу. У дверях він обернувся й сказав:

— Ага, ось що я хотів тобі сказати, якщо це тебе цікавить: я повертаюся до армії. Сьогодні був у військкоматі, подав заяву, щоби мене поновили, зважаючи на ситуацію. Ти знаєш, як мене знайти. Я завжди тебе кохатиму. І завжди на тебе чекатиму. Прощавай!

Двері за Степаном зачинилися. Його кава залишилася на столі неторкнута. Ніка, відвернувшись від столу, тихо плакала, піднісши руку із серветкою до очей.

* * *

5 березня 2014 року. Бельбек. Крим

Перших березневих днів усе було скінчено. Росія виграла бліцкриг у Криму без жодного пострілу… через неявку супротивника. Усі українські військові бази, частини, порти й аеродроми в Криму були захоплені або оточені й блоковані тисячами російських військових.