Розділ «ГЛАВА XI. Острів Крим»

Колонна йшла вгору порожньою дорогою, супроводжувана десятками журналістів. Прапори майоріли. Картинка була чудова. Наочний безмежний героїзм. Усі чекали розв’язки. Чогось на кшталт «кривавої неділі».

Коли дивну процесію метрів за сто до воріт аеропорту остаточно зупинили озброєні до зубів «зелені», з-за спин російських військових вийшов якийсь не дуже військовий у камуфляжі — такий зазвичай носять охоронці речових ринків. Він мав на голові незмінний атрибут антуражу — чорну вовняну балаклаву.

«Маска» обмінялася короткими фразами з командиром прибулого війська й знову сховалася за спинами «зелених». Командир частини повідомив, що його люди хочуть пройти на територію аеродрому для «щоденного обслуговування літаків відповідно до регламенту». Ото й усе.

Між тим Олексій уважно озирнувся. Він нарахував по периметру понад десяток снайперів із СВДешками, десятків зо два автоматників, шість ручних кулеметів, не рахуючи ще однієї пари великокаліберних на двох «Тиграх» перед воротами. За воротами виднілися башточки п’яти чи шести БТРів. Усі стрільці видавалися готовими до бою в будь-який момент.

Очікуючи відповіді, командир крикнув своїм «вільно, розійтися». І ті розійшлися, усівшись групками на узбіччі та біля воріт футбольного поля неподалік, а тим часом сам командир давав одне за одним інтерв’ю журналістам, які його обступили, з камерами й без.

Вони сиділи на футбольному полі, наче військовополонені з фільму Олексія Германа, — утомлені, приречені, зраджені й кинуті…

Українські солдати, які так і не отримали наказу стріляти по неопізнаних «зелених чоловічках», що брязкали всіма видами зброї та розпоряджалися їхнім аеропортом, а тепер уже і їхніми власними життями.

Росіяни-переможці дивилися з байдужою зневагою на переможених «хохлів» крізь приціли своїх автоматів, кулеметів, гранатометів і снайперських гвинтівок.

Було тихо, сумно і якось надривно, поки один український солдатик не притяг звідкись драний жовтий футбольний м’яч.

Обличчя «полонених» засвітилися. Вони схопилися й почали, перепасовуючи м’яч, ділитися на команди.

Веселий чубатий хлопчак, який приніс м’яч, підбіг якомога ближче до російського кулеметника й гукнув: «Ребята, давайте сыграем, Россия против Украины!».

— Назад! — прогарчав у відповідь кулеметник у масці під масивною каскою, голосом і прикидом схожий на Дарта Вейдера в російському перекладі.

Хлопчина зупинився й навіть зігнувся, наче йому дали піддих, випустив на секунду свою веснянкувату усмішку, але раптом, наче віддихавшись, струснув рудим чубом і знову як міг веселіше крикнув:

— Ну, мы вам, это, техническое засчитаем!

Усі навколо усміхнулися. На секунду хмари над цими масовими похоронами братньої дружби майже розійшлися, і біле сонечко було засвітило одним оком…

— Назад, б…дь! — раптом крикнув російський кулеметник, і всі — російські й українські солдати та офіцери, журналісти з камерами і без, що були навколо, — опинилися на дні їхнього спільного Бабиного Яру, над яким височіла безлика фігура російського солдата-визволителя, що прийшов на українську землю боротися з фашизмом.

Солдат опустив кулемет, відвернувся. Усі вибралися з ями. «Хохли» почали грати у футбол. Журналісти із задоволенням знімали всю цю движуху.

І лише один репортер, що пожив і посивів на війні, який бачив у цьому житті більше війни, ніж її показують у кіно, зараз сидів неподалік на купі старих покришок. Він відвернувся й повільно хитав головою…

Хвилин за п’ятнадцять «маска» повернувся для продовження перемовин. Продовження було коротким.

— Идите на х…й отсюда, пока не начали стрелять[70].