Розділ «Частина 6»

— Він ще не помер. — Слова впали на стіл і викотились на середину. Усі троє глянули на них. Вогники надії не наважувались розгорятися. Він ще не помер. Він ще не помер.

Тоді заговорила Роза.

— Хтось хоче їсти?

Мабуть, лише під час вечері Максова хвороба не так сильно їм дошкуляла. Вони про неї не забували, поки сиділи за столом з добавкою хліба, супу чи картоплі. Всі троє про неї думали, але ніхто не говорив.

Вночі, лише за кілька годин після тієї розмови, Лізель прокинулася і здивувалась, чому це в неї йокнуло серце. (Такий зворот вона вичитала у «Носія снів» , який, загалом, був цілковитою протилежністю «Свистуна», — у книжці розповідалося про покинутого хлопчика, який хотів стати священиком.) Дівчинка сіла і глибоко втягнула нічне повітря.

— Лізель? — тато перекрутився на ліжку. — Що сталося?

— Нічого, тату, все добре. — Але, щойно вона закінчила речення, перед очима дівчинки постало те, що вона бачила у своєму сні.

НЕВЕЛИЧКИЙ ОБРАЗ

Здебільшого все було як завжди.

Потяг рухався на тій самій швидкості.

Її братик заходився кашлем. Втім, цього разу Лізель не могла розгледіти його обличчя, що втупилося в підлогу. Вона повільно схилилася. Її руки обережно підняли його за підборіддя, і тоді вона побачила перед собою обличчя Макса Ванденбурґа, з широко розплющеними очима. Він витріщився на неї.

Пір’їнка падає на підлогу. Тепер тіло збільшилося, стало пропорційним до його голови.

Поїзд скрегоче по рейках.

— Лізель?

— Я ж кажу, все добре.

Здригаючись, дівчинка підвелася з матраца. Заціпенівши від страху, вона вийшла в коридор і пішла до Макса. Просидівши якийсь час біля його ліжка, коли все стихло, Лізель спробувала розтлумачити свій сон. Це був провісник Максової смерті? Чи просто реакція на вечірню розмову у кухні? То що, тепер Макс замінив їй брата? Якщо так, чи може вона так легко знехтувати свою плоть і кров? А може, це було зачаєне бажання, щоб Макс помер? Зрештою, якщо такої смерті заслужив її братик Вернер, то чим за нього кращий цей єврей?

— Ти справді так думаєш? — прошепотіла Лізель, нависаючи над його ліжком. — Ні. — Вона не могла в це повірити. Її відповідь підтвердилася, коли заклякла ніч пішла на спад і на тумбочці проглянули обриси різноманітних предметів, великих і маленьких. Її подарунки.

— Прокинься, — промовила дівчинка.

Макс не прокинувся.

Ще вісім днів.