Розділ «Частина 6»

Лізель щодня прочитувала по два розділи з нової книжки. Один — зранку перед школою, другий — щойно поверталася додому. Іноді вночі, коли не могла заснути, прочитувала ще половину наступного розділу. Бувало, що вона так і засинала, зісунувшись зі стільця на край ліжка.

Це стало її місією.

Вона давала Максові «Носія снів» , ніби самі лише слова могли його нагодувати. У вівторок їй здалося, що він поворухнувся. Вона могла заприсягтися, що він розплющив очі. Навіть якщо й розплющив, то лише на мить, і це більше скидалося на гру її уяви і сприйняття бажаного за дійсне.

У середині березня пішли перші тріщини.

Одного дня на кухні Роза Губерманн — незамінна у кризових ситуаціях — мало не зірвалася. Вона підвищила голос, а тоді швиденько стишила його. Лізель відірвалася від книжки і тихцем прокралася до коридору. Хоч до кухні їй було рукою подати, але дівчинка ледь-ледь розбирала мамині слова. Коли вона таки розчула, то пожаліла, що вони дісталися її вух, бо Роза говорила страшні речі. Але так воно й було насправді.

Зміст маминого голосу

А що, як він не прокинеться?

Що, як він тут помре, Гансі?

Що тоді? Що, заради Бога, ми будемо робити з його тілом? Ми не можемо залишити його тут, ми задихнемося

від смороду… ми ж не можемо винести його надвір

і тягнути вулицею, правда?

Що ми скажемо? «Нізащо не здогадаєтесь,

що ми цього ранку знайшли у нашому підвалі…»

Вони заберуть нас, назавжди.

І вона мала рацію.

Труп єврея — неабияка проблема. Губерманни мусили виходити Макса не лише заради нього, а й заради себе. Навіть тато, який завжди заражав усіх спокоєм, відчував тягар їхнього становища.

— Послухай. — Його голос був тихим, але твердим. — Якщо таке станеться — якщо він помре, — нам доведеться щось вигадати. — Лізель могла заприсягтися, що чула, як він важко ковтнув. Ніби хтось вдарив його у горло. — Візьмемо мого возика, кілька полотнищ…

Лізель зайшла до кухні.

— Лізель, не зараз. — Це сказав тато, хоча він і не глянув на неї. В обернутій ложці він роздивлявся своє перекошене обличчя. Лікті вгрузли у стіл.

Крадійка книжок не відступила. Вона зробила ще кілька кроків і теж сіла за стіл. Холодні руки намацали рукави, а з губ злетіли слова.