— Я сказав — геть звідси! — знову скомандував солдат, і тепер він вже відтягував її набік і швиргонув об стіну німецьких глядачів. Ставало спекотніше. Сонце обпалювало її обличчя. Дівчинка впала, боляче розтягнувшись на землі, але знову звелася на ноги. Вона приготувалась і вичікувала. Знову зайшла у потік.
Цього разу Лізель пробиралася ззаду.
Попереду вона запримітила знайомі гілочки волосся і рушила до них.
Втім, тепер Лізель не простягнула до нього руку — вона зупинилась. Десь усередині неї ховалися душі слів. Вони видерлися назовні і стали поряд.
— Максе, — промовила Лізель. Він озирнувся, на мить заплющив очі, а дівчинка продовжувала. — Був собі колись один дивний маленький чоловік, — сказала вона. Її руки вільно повисли по боках, але долоні були стиснуті в кулаки. — Але була ще й струшувачка слів.
Один з євреїв, що крокували в Дахау, зупинився.
Він заціпенів, а інші похмуро минали його, залишаючи цілком самотнім. Його очі хитнулися — як, виявляється, усе просто. Слова, що дівчинка передала єврею. Вони видерлися йому на плечі.
Коли вона знову заговорила, з її губ, спотикаючись, злетіло запитання. У її очах тіснилися гарячі сльози, та Лізель ніяк не хотіла випустити їх на волю. Треба бути гордою і непохитною. Краще нехай це будуть слова.
— Це справді ти? — запитав молодий чоловік, — продовжила Лізель. — Невже це з твоєї щоки я взяла ту насінину?
Макс Ванденбурґ досі не рухався.
Він не впав на коліна.
Люди, євреї, хмари — всі завмерли. Всі дивилися.
Зупинившись, Макс спочатку поглянув на дівчинку, а тоді підняв очі до неба — такого неосяжного, такого блакитного, такого величного. Звідти спускалися важкі промені — сонячні дошки, — то тут то там вони чарівливо падали на землю. Хмари знову рушили небом, вони вигинали свої спини, щоб озирнутися назад.
— Сьогодні такий гарний день, — сказав Макс, його голос розсипався дрібненькими осколками. Гарний день, щоб померти. Гарний день, щоб померти, ось так.
Лізель підійшла до нього. Їй вистачило сміливості простягнути руку і торкнутися його бородатого обличчя.
— Максе, це справді ти?
Такий погожий німецький день і така уважна публіка.
Він дозволив своїм губам поцілувати її руку.
— Так, Лізель, це я, — він притримав її руку на своєму обличчі і плакав у її пальці. Він плакав, коли підійшов солдат, а маленька групка зухвалих євреїв зупинилася, щоб подивитись.
Він стояв, а його шмагали нагайкою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Крадійка книжок» автора Маркус Зузак на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина 10“ на сторінці 8. Приємного читання.