Розділ «Частина 10»

Неуважний господар забув зачинити двері.

24 ЛИПНЯ, 6:03 РАНКУ

У пральні було тепло, крокви були міцними, і Міхаель Гольцапфель зістрибнув зі стільця, ніби з обриву.

У той час за мною ганялося стільки людей, вони кликали мене, благали забрати їх з собою. Було й небагато таких, хто мимохідь згадував моє ім’я і шепотів напруженим голосом:

— Візьми мене, — казали вони, і годі було їх спинити. Вони боялися, звісно, але вони боялися не мене. То був страх, що вони зазнають невдачі і все життя їм доведеться терпіти себе, весь світ і таких же людей, як вони.

Тут я вже нічого не міг вдіяти.

У них було багато способів, вони були такі винахідливі, і, якщо вже успішно доводили справу до кінця, хоч би в який спосіб, я не мав права їм відмовити.

Міхаель Гольцапфель знав, що робить.

Він покінчив з життям через бажання жити.

Того дня, а воно й не дивно, я ні разу не зустрів Лізель Мемінґер. Вже звично я запевнив себе, що маю надто багато роботи, щоб цілий день стовбичити на Небесній вулиці і слухати голосіння. Не вельми добре, коли люди ловлять мене на гарячому, тож я, як завжди, вирішив утекти і сховався у сонці сніданкового кольору.

Я не чув, як вибухнув голос старого чоловіка, що знайшов тіло повішеного, не чув, як тупотіли ноги і вражено затамовували подих люди, що збіглися до пральні. Я не чув, як сухоребрий чоловік з вусами пробубнів:

— Ото ганьба, бісова ганьба…

Я не бачив пані Гольцапфель, що розпласталася на Небесній вулиці, широко розкинувши руки, зі страшним відчаєм на лементуючому обличчі. Ні, я нічого цього не знав, доки не повернувся до Молькінґа кілька місяців по тому і не прочитав історію під назвою «Крадійка книжок». Так я нарешті довідався, що Міхаеля Гольцапфеля погубила не поранена рука чи якась інша травма, а провина за життя.

Напередодні його смерті Лізель зрозуміла, що чоловік не міг спати, кожна ніч була для нього отрутою. Я частенько уявляю, як він лежить з розплющеними очима, пітніє під сніжними простирадлами, або йому ввижаються братові відірвані ноги. Дівчинка писала, що часом їй хотілося розказати йому про свого братика, як вона колись розказала Максу, однак між далеким кашлем і відірваними ногами було занадто глибока прірва. Чим втішити людину, яка надивилась такого? Чи варто казати йому, що фюрер ним пишається, що фюрер любить його за те, що він зробив у Сталінграді? Не смійте навіть думати про таке! Ви можете хіба вислухати його. Та річ у тім, що такі люди найважливіші слова залишають наостанок — коли комусь із оточення не пощастить знайти їх мертвими. Записку, речення, навіть запитання, або ж листа, як на Небесній вулиці 1943 року.

МІХАЕЛЬ ГОЛЬЦАПФЕЛЬ — ОСТАННЄ ПРОЩАННЯ

Люба мамо, чи зможеш ти коли-небудь мені пробачити? Я вже не міг більше терпіти. Я йду до Роберта. Мені начхати, що скажуть кляті католики. На небі має бути місце для тих, хто пройшов те, що пройшов я. Через те що я зробив, ти можеш подумати, що я не люблю тебе, але я люблю.

Твій Міхаель.

Ганса Губерманна попросили повідомити пані Гольцапфель про те, що сталося. Він стояв на порозі, а вона, мабуть, прочитала на його обличчя. Двоє синів за півроку.

За ним горіло ранкове небо, і дротяна жінка пройшла повз нього. Задихаючись від ридань, вона бігла до гурту людей на початку Небесної вулиці. Десь двадцять разів вона кликала Міхаеля, та він вже дав їй свою відповідь. За словами крадійки книжок, пані Гольцапфель майже годину обіймала його тіло. Тоді обернулася до сліпучого сонця і сіла на дорогу. Вона вже не могла йти.

Здалеку дивилися люди. Такі речі легше даються на відстані.