Розділ «Частина 10»

Дівчинка прихилила руку до лускатої гілки, що стриміла поряд.

— Руді, якщо я дещо тобі розкажу, пообіцяєш, що нікому не скажеш ні слова?

— Звичайно. — Руді відчував серйозний вираз її обличчя і важкі нотки її голосу. Він сперся на сусіднє дерево. — Що таке?

— Пообіцяй.

— Я вже пообіцяв.

— Пообіцяй ще раз. У жодному разі не розказувати ні мамі, ні брату, ні Томмі Мюллеру. Нікому.

— Обіцяю.

Лізель схилила голову.

Подивилася на землю.

Кілька разів вона намагалась знайти те правильне місце, звідки почати свою розповідь, читала речення у себе під ногами, чіпляла слова до шишок і шматків поламаних гілок.

— Пригадуєш, коли ми грали на вулиці у футбол, — почала Лізель, — і я розбила коліно?

Майже сорок п’ять хвилин вона пояснювала йому про дві війни, про акордеона, про єврейського кулачного бійця і їхній підвал. Не забула і про те, що сталося на Мюнхенській вулиці чотири дні тому.

— То ось чому ти висунулася з-за дерев, — сказав Руді, - того дня, з хлібом. Подивитися, чи він був серед них.

— Так.

— Розіп’ятий Христе.

— Так.

Високі дерева трикутної форми. Безшелесні.

Лізель вийняла з сумки «Струшувачку слів» і показала Руді одну зі сторінок. На ній був хлопчик з трьома медалями, що звисали з його шиї.

— Волосся лимонного кольору, — прочитав Руді. Пальцями торкнувся слів. — Ти розказала йому про мене?

Спершу Лізель не могла нічого сказати. Можливо, то був несподіваний порив аритмічного кохання, яке вона до нього відчувала. А може, вона завжди його кохала? Все може бути. Досі не в змозі промовити бодай слово, вона нестерпно хотіла, щоб він її поцілував. Вона хотіла, щоб він потягнув її за руку і притягнув до себе. Байдуже куди. В губи, в шию, у щоку. Її шкіра потребувала поцілунку, чекала на нього.